Єдиний день інформування на тему: «Забуттю не підлягає. До 79-річниці голодомору 1932-1933 рр. в Україні».

22 листопада в приміщенні зали засідань виконкому Дніпропетровської міської ради відбувся Єдиний день інформування на тему: «Забуттю не підлягає. До 79-річниці голодомору 1932-1933 рр. в Україні». В заході взяли участь працівники виконавчих органів та комунальних підприємств Дніпропетровської міської ради.
Голодомор 1932 – 1933 років в Україні назавжди залишиться в пам’яті українців однією з найстрашніших сторінок нашого минулого. Ця сторінка сприймається суспільством передусім на емоційному рівні. Але в той же час Голодомор – це історичне явище, яке відбувалося у конкретний час, у конкретному місці і є наслідком дій конкретних осіб.
Для більш чіткого розуміння, чим же був Голодомор, слід акцентувати такі факти:
1)      Коли дослідники говорять про Голодомор 1932 – 1933 рр., то вони одностайні в тому, що стосується ходу подій: масштабний голод розпочався наприкінці літа 1932 року, досяг свого піку до початку весни 1933 року та завершився на початку літа 1933 року.Саме за цей менш ніж календарний рік в Україні загинули мільйони людей.
2)      Нині є очевидним, що Голодомор 1932 – 1933 років в Україні був результатом спланованих системних заходівта виступив одночасно інструментом знищення соціальної бази народного опору Радянській владі в Україні, всесоюзної індустріалізації, застереженням Українському радянському урядові проти намірів проводити порівняно самостійну політику.
Роберт Конквест у книзі «Жнива Скорботи (Радянська колективізація і терор голодом)»писав: «Події, висвітлені в цій книзі, в узагальненому вигляді можна представити так. У 1929-1932 рр. Комуністична партія під керівництвом Сталіна з причин, які розкриватимуться далі, завдала подвійного удару радянському селянству, – йдеться про розкуркулювання й колективізацію. Розкуркулювання означало, по суті, фізичне знищення або депортацію на Північ мільйонів селян разом з їхніми родинами. Офіційно розкуркуленню підлягали найзаможніші селяни, на ділі ж його жертвами стали найвпливовіші, передусім ті, хто не погоджувався з планами насильницької колективізації. Організація колгоспів призвела до цілковитої ліквідації приватного землеволодіння й концентрації решти селянства в контрольованих більшовиками колективних господарствах. Результатом цього подвійного удару стали мільйони жертв, головним чином серед депортованих, але також і серед тих, хто залишався на своїй батьківщині (наприклад, у Казахстані).
Після цього, в 1932 – 1933 рр., сталося те, що можна охарактеризувати як терор голодом або голод, штучно створений владою проти колективізованих селян України та значної частини заселеної українцями Кубані (разом із деякими регіонами Подоння й Поволжя), здійснюваний шляхом установлення для них аж надто великих, непосильних норм хлібоздачі, вилучення до останку харчів, а також ужиття заходів, аби жертви голоду не дістали допомоги ззовні, – навіть з інших регіонів СРСР. Ця акція, значно згубніша для життя, ніж попередня колективізація 1929 – 1932 років, супроводжувалася масовими гоніннями на українську культуру, інтелігенцію, церкву. Уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), недвозначно розцінювали як «націоналізм» – відповідно до твердження Сталіна, що національна проблема є за своєю суттю селянською проблемою. Тож український селянин терпів подвійно – і як селянин, і як українець. Так проти українського селянства поєдналося два чинники: протистояння партії селянству і протистояння партії українству».
Відтак можемо говорити про подвійну природу Голодомору 1932 – 1933 років: соціально-класову та національну.
Соціально-класова природа Голодомору 1932 – 1933 років. У програмі більшовиків було передбачено одержавлення сільського господарства подібно до того, як це було зроблено у містах із заводами та фабриками. Поміщицькі володіння передбачалося перетворити на комуни-радгоспи. Проте в ході більшовицької революції та Громадянської війни з мільйонами одягнених у шинелі та озброєних селян не змогли впоратися не лише біла гвардія, а й більшовики. Під тиском селян поміщицькі володіння було розділено. Однак Радянська держава не збиралася відмовлятися від своїх планів. За більш ніж 10 років після Громадянської війни були зміцнені партійний та каральний органи СРСР, приборкано найбільш бунтівні елементи на селі, вилучено у селян зброю. Це створило головні передумови для успіху колективізації, яку було проведено шляхом терору, і інструментом якої, а не лише наслідком, став Голод 1932 – 1933 років.
Національна природа Голодомору 1932 – 1933 років. Пробуджена Українською національною революцією 1917 – 1921 років Україна швидко відроджувалася, маючи при цьому значні людські та економічні ресурси. Протягом 20-30-х років українські комуністи часто йшли врозріз волі Москви у багатьох організаційних та політичних питаннях, навіть у таких, як формування ЦК КП(б)У. Політика українізації, відомим ідеологом якої був Микола Скрипник, вже на кінець 20-х років вийшла далеко за ті межі, які їй було встановлено більшовиками. Українська національна свідомість до того часу набула загрозливих масштабів, розквітла національна інтелігенція, Україна намагалася проводити самостійну політику, зросло значення України в загальносоюзних процесах.А опора всієї України – селянство – забезпечувало можливість національній самосвідомості розквітати й далі. І саме з цих причин було влаштовано терор голодом, щоб знищити саму українську національну ідею, підірвавши її соціальну базу, деморалізувавши інтелігенцію і зробивши з селян, що вижили після голоду, покірних колгоспників.
Великий Голод 1932 – 1933 років – не помилка і не просто зла воля московського керівництва, зокрема, Сталіна. У ньому (штучному Голоді) не було нічого ірраціонального. Тому не варто демонізувати ні Сталіна, ні якісь інші причини – Голодомор був засобом комуністичного будівництва.
З політичних мотивів керівництво Радянського Союзу всіляко заперечувало голод в Україні, і тому про допомогу ззовні не могло бути й мови. Наприклад, реальну допомогу голодуючим українцям пропонували не лише інші держави, а й організації Західної України, такі як «Просвіта», «Союз українок» та інші. Але зібране серед населення Західної України продовольство передати до Радянської України не вдалося, оскільки керівництво Радянського консульства у Львові запевняло, що голоду в Україні немає. Це є неспростовним підтвердженням керованого характеру Голодомору. До речі, коли у 1946 – 1947 роках Україна знову переживала голод, а в Західній Україні ще колгоспів не було, то тамтешні селяни-трударі знову виділяли зі своїх врожаїв частину продовольства для порятунку українців зі східних областей.
3)      Кількість прямих та непрямих жертв Голодомору точно встановити на сьогодні досить важко. Між істориками тривають дискусії, скільки саме людей загинуло: 5, 7, 9 чи 10 мільйонів? Але так чи інакше йдеться про МІЛЬЙОНИ безвинних жертв.Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії – 8 млн.; Болгарії – 8,5 млн.; Бельгії – 10 млн.; Угорщини – 10,3 млн. Тобто, під час Голодомору зникла ціла європейська країна.
За даними вчених, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У нинішніх Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській областях рівень смертності був вищий у 5-6 разів, у Донбасі– у 3-4 рази. Фактично голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України.
Якби в Україні не було втрат населення, що стали наслідком спланованих владою заходів, передусім, безумовно, Голодомору,а також політичних репресій, масових виселень тощо, і припускаючи, що приріст населення на нашій землі з 1926 року до 1939 року дорівнював 16%, як в середньому по СРСР, то кількість населення України у 1939 році становила б близько 36,186 млн. осіб, а не 28,111 млн.,як зафіксовано у переписі 1939 року
Отже, мінімальна оцінка втрат населення України складає 8,075 млн. осіб, або чверть усього населення республіки у 1926 році.При цьому не враховано доведені факти організованого інтенсивного ввезення на територію сіл у спустошені Голодомором садиби українських селян тисяч ешелонів сімей з областей Росії та Білорусії.
Голодомор 1932 – 1933 років мав деморалізуюче значення для всього Українського народу.Коли йде війна, є очевидний ворог. Тут же, навпаки, офіційно пропагувалася ідеологія інтернаціоналізму і братерства, проголошувалися «найсвітліші ідеали, мета – комунізм», і водночас внаслідок цілеспрямованих дій цивільної влади, за підтримки «громадськості» – комсомолу, профспілок, комнезамів – населення було доведене до масової голодної смерті.
Соціально-демографічні та морально-психологічні наслідки Голоду 1932 – 1933 років актуальні й до сьогодні. Тоді на довгі десятиліттябуло підірвано матеріальну базу українського села, зруйновано його виробничу та товарну інфраструктуру, фізично знищено підприємницькі та ініціативні елементи, залякано цілі покоління українців, причому, не лише селян, зламано волю усього Українського народу до опору тоталітарній системі, до національного відродження.
4)      Під час аналізу тих подій рано чи пізно виникає питання про причини та винуватців трагедії.Безумовно, головною причиною Голодомору стала політика тоталітарного сталінського режиму – безвідповідальні експерименти з метою побудови щастя «в окремо взятій країні», які передбачали, зокрема, злиття усіх націй і народностей СРСР в єдиний «радянський народ» з уніфікованою свідомістю та здійснення швидкого «індустріального стрибка» шляхом «мобілізації» внутрішніх ресурсів.
На практиці це означало фізичне винищення усіх класових та національних «ворогів» сталінського режиму, тобто людей, які мали свою думку щодо розбудови «світлого майбутнього».Головним аргументом здійснення цієї політики нерідко ставав терор, зокрема, терор голодом, а Україна була головним полігоном «вирішення національного питання» та проведення індустріалізації.
Для зміцнення своєї влади тоталітарний режим знищував усіх, хто міг хоч якось порушити монополію тоталітарної держави на право вирішувати, як має жити держава. Українська нація, яка була другою за чисельністю в СРСР, мала величезний культурно-історичний спадок, власні славетні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби, а тому становила серйозну загрозу для цього імперського утворення, його геополітичних намірів.З огляду на це сталінський режим вдався до відкритої війни проти українців.
Що стосується політики індустріалізації, то в ній самій, в її меті – швидкому промисловому розвитку країни – нічого поганого не було. Але методи, якими вона проводилася, повністю спотворили ідею і звели нанівець всі позитивні результати, бо вони були куплені ціною величезних втрат.
Щоб отримати валюту для закупівлі промислового обладнання, Сталіну була потрібна ефективна машина видобування товарів на експорт, насамперед – хліба. Для цього він організував економічно не обґрунтовану колективізацію сільського господарства, яка фактично знищила найкращі господарства разом з господарями і призвела до багаторічної руїни. Українські селяни намагалися опиратися такій політиці й тому мільйони з них стали жертвами у нерівній боротьбі.
Звичайно, відповідальність за це повинен нести весь тоталітарний сталінський режим з його розгалуженою каральною машиною. Але було кілька головних дійових осіб, які спровокували Голодомор або ж не відвернули його,хоча могли і повинні були це зробити. Це: Йосип Сталін – Генеральний секретар ВКП(б), перша особа у комуністичній ієрархії; В’ячеслав Молотов – голова Раднаркому СРСР, тодішнього радянського Уряду. Безпосередньо відповідав за хлібозаготівлі в Україні; Лазар Каганович – у 1925 – 1928 рр. – секретар ЦК КП(б)У, 1928-1939 рр. – секретар ЦК ВКП(б), вірний соратник Сталіна, спеціальний посланець, який керував хлібозаготівлями на Північному Кавказі та здійснював ревізії в Україні, зокрема на Одещині; Павло Постишев – у січні 1933 р. направлений в Україну як 2-й секретар ЦК КП(б)У з особливими повноваженнями. Головним завданням, яке поклав на нього Сталін, було «безумовне виконання плану хлібозаготівель». Після виконання цього «плану» Постишев став головним ініціатором і безпосереднім керівником репресій проти української інтелігенції; Станіслав Косіор – у 1928 – 1938 рр. – перший секретар ЦК КП (б)У, фактичний керівник Української РСР; Влас Чубар – у 1923 – 1934 рр. – Голова Раднаркому УРСР, тодішнього радянського уряду. Друга особа серед керівників України; Мендель Хатаєвич – у 1932 – 1933 рр. – 2-й секретар ЦК КП(б)У. Також мав «особливі повноваження» стосовно хлібозаготівель; Станіслав Реденс – керівник ГПУ УРСР. Саме він «відпрацьовував» перші справи, пов’язані з Голодомором; Всеволод Балицький – повноважний представник ОГПУ в Україні, який потім очолював ГПУ УРСР. Фактично саме він ініціював більшість наказів, за якими голодних селян або осіб, які намагалися допомогти їм, засуджували до смертної кари через вигадані звинувачення. Також відіграв одну з провідних ролей у винищенні української інтелігенції.
Роль цих осіб в організації Голодомору в Україні була різною. Якщо Сталін був головним ідеологом розправи, Каганович, Балицький і Постишев проявляли найбільшу активність, то деякі українські керівники, особливо Чубар, намагалися інколи подавати голос на захист голодуючих селян. Однак їхні дії не були послідовними і навряд чи могли бути успішними. Бо за Голодомором стояла система. Тих, хто намагався їй хоч якось заважати у проведенні терору, як, наприклад, народний комісар освіти Микола Скрипник, самі ставали жертвами цього терору.
Звичайно, згадані особи нічого не змогли б зробити самотужки. Їм активно або пасивно допомагали сотні тисяч соратників, значна частина яких вірила, що вчиняє правильно.
5) Дехто й досі намагається представити Голодомор 1932 – 1933 рр. як «збіг об’єктивних та суб’єктивних обставин»: посухи та «перегинів на місцях». Але факти свідчать зовсім про інше. Насамперед, посухи дуже рідко призводять до голоду у таких масштабах. До того ж, посуха не може призвести до повного знищення врожаю, через посуху з селянських господарств не може повністю зникнути худоба та птиця, все, чим можна прохарчуватися. Все це зникло завдяки «зусиллям» активістів, які відбирали в людей останнє.
Про те, що урожай в Україні був, переконує хоча б той факт, що радянський уряд масово продавав збіжжя та інші сільськогосподарські культури за кордон. Наприклад, є свідчення, що в 1932 – 1933 рр. у Польщі українськими буряками годували свиней, бо цих буряків було багато і вони були дуже дешеві.
Факти переконують, що «випадково», через «перегини на місцях» не вивезеш за кордон сотні тисяч тонн продовольчих товарів. Ті, хто стверджує подібне, вочевидь, грішать проти істини, бо для вивезення продовольства у таких обсягах потрібне політичне рішення.
Крім цього, за свідченнями очевидців, в окремих регіонах України тоді, коли від голоду щодня вмирали тисячі людей, майже на повну потужність працювали спиртові заводи, які переробляли дорогоцінний хліб на горілку. Так сталінський режим добував додаткові ресурси для проведення індустріалізації.
6) Про те, що дії більшовиків були свідомими, свідчить ще один характерний факт. Восени 1932 – взимку 1933 року, коли вже всі зрозуміли, що в Україні справжній голод, тоталітарна влада не лише не припинила примусове відбирання їжі або хоча б прийняла допомогу інших країн, а навпаки, всі сили кинула на те, щоб ізолювати голодуючі райони.Армія, загони НКВС оточили українські міста (бо селяни намагалися врятуватися там від голодної смерті) та залізничні станції. Мешканцям сіл забороняли виїжджати в інші регіони СРСР. Цьому сприяло запровадження паспортної системи, яка фактично вдруге закріпачила українських селян. Спеціальними розпорядженнями було заборонено продаж залізничних квитків для них. Такі дії важко пояснити якимось збігом обставин.
Отже, аналіз фактів доводить, що тоталітарний сталінський режим діяв свідомо і за чітким планом.Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств. Всіх невдоволених знищували: розкуркулювали, висилали, просто страчували за вироком «трійок» буз суду і слідства. На місце знищених голодом або репресіями українських селян привозили нових, з Росії, Білорусії.
Все це призводило до страшних наслідків в масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто вижив, підірвали своє фізичне та психічне здоров’я. В їхні душі назавжди закрався страх голоду. Через переселенців змінювалася етнічна структура населення України. Все це істотно підірвало життєвий потенціал нації.
Українці повинні знайти в собі мужність визнати і переконати інших, що нація стала жертвою страшного злочину, який ніколи не повинен повторитися. Ми маємо усвідомити, що сьогоднішнє населення України є нащадками тих, хто вижив у ті страшні часи.
 
Голодомор на Дніпропетровщині. На середину 1932 р. наша область була однією з 6 адміністративних одиниць, з яких складалася Українська Соціалістична Радянська республіка: 5 областей (Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська, Харківська) та одна автономна республіка (Молдавська РСР − становила територію сучасної невизнаної Придністровської республіки). У липні утворюється ще Донецька область. Наша область на той час була значно більшою. ЇЇ територія складалася з території сучасних Дніпропетровської і Запорозької областей та частин – Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської та Донецької. До її складу входило 9 національних регіонів: 3 німецьких, 2 єврейських, 2 російських та по одному грецькому і болгарському. Немало було й окремих сіл, основу мешканців яких становили представники тих чи інших національностей. Економічна і соціально-політична ситуація у ній визначалася директивами, які приймалися союзним партійно-державним керівництвом, що знаходилося у Москві, та – республіканським, що перебувало у тогочасній столиці (до 1934 р.) республіки Харкові. Тож обласні начальники, хто б вони не були, мусили беззаперечно виконувати розпорядження, що надходили «з гори». Стосувалося це і такого важливого питання, як хлібоздача. В умовах взятого партією курсу на індустріалізацію СРСР та виведення його у ряд промислово розвинутих країн, сільськогосподарська продукція, і у першу чергу зерно, була найважливішим джерелом отримання коштів на її здійснення, для забезпечення підписаних контрактів на новітнє устаткування для сотень заводів і фабрик, та оплати передових технологій, що мали використовуватися на їхньому виробництві. Тож плани по зерну були встановлені напружені. І виконувати їх мали, у першу чергу, зерновиробні регіони. А це – Північний Кавказ (теперішні Краснодарський та Ставропольський краї, до речі, населені на той час на 65 – 80% українцями), Центральний Чорноземний район Росії та Україна.
Виконувати ці плани партійно – державне керівництво на чолі з Й.Сталіним вирішило шляхом форсованої колективізації села, яку у зернових районах нашої республіки планували провести за три роки – з 1929 по осінь1931 р. При цьому, щорічно збільшуючи плани хлібоздач для колективізованого села. Проте, даний шлях виявився неефективним. Село не забажало колективізуватися у такий спосіб і такими темпами, а селяни – задурно працювати. Отже, чим вищим ставав рівень усуспільнення села, тим складнішим ставало виконання встановлених для нього підвищених норм здачі хліба. Для реалізації їх доводилося брати все зерно, яке за визначенням не підлягало цьому, а саме: насіннєвий та страховий фонди. Вилучення цих запасів із засіків селян та колективних господарств у рахунок хлібоздачі 1930 а 1931 рр., при одночасній руйнації традиційної для села організації – індивідуальної господарської, шляхом «розкуркулення» та виселення найбільш успішних з господарів за межі української селянської економіки, і призвело у 1932 та 1933 рр. до трагедії, яка отримала назву голодомор.
Дніпропетровщина відчула на собі це сповна. Уже у 1931 р., у результаті виконання плану здачі зерна державі, який становив 111 млн. пуд., на кінець року значна кількість колгоспів та селян залишилася без запасів зерна. І село почало голодувати. Мали місце випадки голодної смерті та загибелі від голоду худоби, чого не траплялось вже з часу страшного голоду 1921 – 1923 рр. Як про типову ситуацію для області і України, у цілому, писав про це у березні 1932 р. у листі на ім’я Всеукраїнського старости Г.Петровського селянин з Покровського району І.Чорноватий: «От тут по цій сільраді і ще цілий ряд сільрад, де складається погане положення щодо харчів, а саме – по членах колгоспу. Відсотків 50 не мають уже ніякого хліба, а то і більше, де які, коней дохлих їдять, собак і т. д… коням кормів немає уже 3 місяці, свині дохнуть по 2 – 5 в день. Складається положення сильно погане».
  Уряд України визнав серйозність ситуації, у якій опинилися усі шість (на той час) адміністративних одиниць республіки і своїм рішенням виділив 2 млн. крб., спрямувавши їх колгоспам найбільш постраждалих районів. Дніпропетровщину було визнано такою, що найменше потребувала допомоги. Якщо у Вінницькій та Харківській областях допомога надавалася 8 районам, а в Київській – аж 13, то Дніпропетровській, рівно як і в Одеській та Молдовській АРСР, менших за неї за площею, вона надавалася 5 таким районам.
  З огляду на це був встановлений і план хлібоздачі на 1932 р. – 88 млн. пудів, що становило четверту частину загальнореспубліканського плану (356 млн. пуд), вже з урахуванням районів, що відійшли до складу Донецької області, яка була утворена у липні 1932 р. Безумовно, що області він був не під силу. Тож для його виконання треба було вилучити у селян все, вирощене ними. Для цього обласні керівники мали застосувати до них надзвичайні форми і методи.
  У такій ситуації керівники всіх рівнів опинялися у двоїстому становищі. Або, враховуючи досвід двох попередніх років, вони мусили стати на захист селянина – виробника, і тим самим не виконати директив партійного центру, що, як наслідок, загрожувало їх фізичному існуванню. Або ж, не рухаючись ні з чим, беззастережно мусили виконувати встановлені Центром норми (це означало поглиблення соціально-економічної кризи на селі, ознаки якої проявилися уже під час виконання хлібоздачі урожаю 1930 та, особливо, 1931 рр.), але при цьому зберігали свою посаду і своє життя. У таких умовах представники влади повели себе так, як підказували їм їхні сумління, свідомість, посадове положення.
  Керівництво ряду районів (а таких було меншість) намагалося запобігти трагедії. Для цього воно створювало спеціальні обліково-контролюючі комісії, які мали за мету занизити врожайність у колгоспах, показуючи причини такого «неврожаю»: вимерзання, ушкодження від паразитів, гризунів, птахів, засівання неякісним посівним матеріалом тощо. Це все відображалося у складених актах і направлялося до обкому партії, як обґрунтування неможливості виконати спущену для нього норму. Наприклад, у Оріхівському районі такі акти підписувалися комісією, яка складалася з першого секретаря райкому партії, голови райвиконкому, начальника районного управління ОДПУ, райуповноваженого хлібозаготівель. А у Васильківському районі голова райвиконкому Манжелій, незважаючи на те, що така комісія вже працювала там, додатково орієнтував її районний актив на подачу занижених даних про врожайність у господарствах.
  Але такі дії на місцях рішуче засуджувалися і присікалися керівництвом області. Так, секретар обкому В.Чернявський на обласній нараді з питань хлібозаготівлі 19 липня 1932 р. гостро критикував районних керівників і голів колгоспів за їхнє намагання протидіяти повному вилучені хліба у селян, і у такий спосіб запобігти трагічним наслідкам здійснюваної політики. Спільним рішенням обкому і облвиконкому Манжелій був виключений з партії, знятий з посади, заарештований і відданий до суду. А керівництво Оріхівського району у повному складі, за вказівкою Й.Сталіна, було розстріляне.
  Аналогічні дії мали місце і відносно керівників і членів правлінь колгоспів, яких звинувачували, за неможливість їхніх господарств виконати надмірні плани, у злісному «саботажі хлібозаготівель» зі всіма випливаючими звідси наслідками. Наприклад, лише за період з 20 по 25 грудня 1932 р. по Кам’янському району (м. Кам’янське тепер – м. Дніпродзержинськ) прокуратурою було порушено 25 кримінальних справ «за злісне невиконання завдань по заготівлі хліба», застосовано штраф у розмірі 15-тимісячного плану м'ясозаготівлі до трьох колективних господарств, а також накладено грошові штрафи ще на 62 господарства. Крім того за період з липня 1932 р. по 6 січня 1933 р. по цьому районі було засуджено 127 селян, з яких 5 – до розстрілу, 47 – до 10 років позбавлення волі, 34 – до 5, 39 – до 3 років позбавлення волі. А ще багато справ знаходилися на розгляді у судах, а по багатьох проводилося слідство. По самій же області у грудні 1932 р. під арештом знаходилося з питань хлібозаготівлі більше 1000 чол. (в основному голови колгоспів, члени правлінь, частково керівники районної ланки) і 168 з них були засуджені до розстрілу. Тобто будь-які спроби на місцевому рівні протистояти бездумним діям обласного керівництва, закінчувалися для людей трагічно.
  Паралельно з такими брутальними діями щодо керівників, обласна влада тиснула і на самих селян. У першу чергу, загрозою «розкуркулення». При чому у різних місцевостях воно носило різні форми. Наприклад, у Жовтянській сільраді П’ятихатського району практикувалося так зване «повне розкуркулення». У людей вилучалося все майно, навіть особисті речі, що були на них, усі харчові запаси, навіть приготовлена їжа, відбувалося руйнування у хатах печей, груб, димарів, коминів, вікон, дверей та виселення з власної домівки без урахування соціального, матеріального стану, стану здоров’я як самих «розкуркулених», так і членів їх сімей. Все це супроводжувалося рукоприкладством щодо нещасних, незважаючи на їхній стан здоров’я, вік і стать. У Петриківському районі голови колгоспів і сільрад для виконання спущених для їхніх господарств планів, застосовували до членів сільгоспартілей фізичні методи впливу. Результатом цього було доведення людей до самогубства, як наприклад, це трапилося у с. Єлізаветівка. А у хуторі Сотницькому голова розійшовся, так що застрелив з рушниці одного з колгоспників.
  Одночасно з цим застосовувалися методи і до самих населених пунктів, як адміністративних одиниць. Села, що не виконували плану хлібоздачі заносилися на «чорну дошку». Це означало припинення будь-якого постачання їх усім необхідним, та заборону селянам полишати межі населеного пункту, доки не буде виконаний план. У грудні 1932 р. 228 колгоспів області знаходилися на «чорних дошках». Про ефектність такого методу говорить той факт, що на кінець місяця із неймовірним зусиллям змогли виконати норму лише два господарства з Васильківського району. Селяни ж інших сил не змогли цього зробити, тож мусили повільно помирати.
  Отже, такий комплекс надзвичайних заходів не дав очікуваного результату. Тоді обласний комітет партії разом з облвиконкомом у кінці грудня 1932 р. провели сумісну нараду, на якій висунули жорсткі вимоги до районних керівників, під страхом карної відповідальності вимагаючи від них виконання плану хлібозаготівлі. За рішенням цієї наради колгоспи та одноосібники мали здати зерно у такі строки: Новозлатопільського, Сталіндорфського та Люксембурзького районів до 1 січня 1933 р.; Долінського, Запорозького, Новомосковського, Петриківського, Олександрійського, Дніпропетровського, Софіївського, Новомиколаївського, Кам’янської міськради районів – 8 січня 1933 р.; Томаківського, Царичанського, Високопільського, Лихівського, Кам’янського над Дніпром, Синельниківського, Чубарівського, Новотроїцького, П’ятихатського, Божедарівського, Якимівського, Межівського, Бердянського, Мелітопольського, Покровського, Михайлівського, Василівського, Терпінянського, Великотокмацького, Верхньодніпровського районів – 18 січня 1933 р.; Генічеського, Криворізького, Павлоградського, Апостолівського, Солонянського, Великобілозерського, Нікопольського, Васильківського, Нижньосірогозького, Молочанського, Нововасильківсього, Коларівського районів – 26 січня 1933 р. І тут же було прийнято рішення про повну відповідальність за виконання даної постанови голів колгоспів і сільрад, а суди зобов’язувалися у разі невиконання постанови притягувати їх до судової відповідальності. Але ні кримінальна відповідальність, ні загроза фізичного знищення не могли вирішити проблему виконання плану. Тому що у села уже нічого було взяти. Ось як з цього приводу говорив голова колгоспу «Перше травня» Апостолівського району Самійленко , виступаючи на районній нараді: «Хліба немає і ми насіння не зберемо…».
  Підтвердженням цього були телеграми, що надсилалися ще з кінця 1932 р. про голодування селян, опухання їх від голоду. Проте, реакція обласного керівництва на них була досить своєрідною. З одного боку, воно не визнавало наявності голоду і смертності селян. З іншого, − вважало це результатом злочинних дій самих селян, а не політики партії на селі. У той же час, надавало допомогу голодуючим селянам і просило її для них у Центру. Так, 4 лютого 1933 р. перший секретар обкому партії М.Хатаєвич, який замінив на цій посаді свого попередника, у телеграмі до ЦК ВКП(б) пише, що «в облотделе ГПУ скопилось уже немало сообщений об отдельных фактах голодной смерти, опухания, отравления на почве употребления в пищу суррогатов. Я менее всего прихожу от этих фактов в расстройство. При наличии немалого количества разворованного хлеба у одних по области сейчас уже есть и будет его большая нехватка у других, которые меньше всего наворовали или у которых сумели отобрать наворованное». А 21 лютого у доповідних записках до ЦК ВКП(б) та Компартії України пише про складний продовольчий стан, смертність від голодування і просить надати допомогу продуктами харчування селянам області. І наводить приклади, які мають, на його думку переконати республіканське та союзне керівництво: у Високопольському районі (національний німецький район) тільки у 6 селах з загальною кількістю 751 двір нараховувалося хворих на грунті голоду 845 душ. У Межівському районі у п’яти колгоспах зареєстровано 147 таких сімей у повному складі. За один тільки тиждень у січні 1933 р. у селах Тернавське та Шелюгівське Якиміського району померло відповідно 8 та 7 душ, у с. Межирічі Павлоградського району – 12 душ, у колгоспі ім. ЦК КП Болгарії Коларівського району (нац. болгарський р-н) від виснаження померло 28 чоловік, а у Мелітопольському районі у січні смертних випадків трапилося у двічі більше, ніж у грудні попереднього року. У с. Красний Яр (національне російське село) Новопразського району з січня по червень померло 183 людини.
Від голоду страждали не шахраї і нероби, як переконував вище партійне керівництво М.Хатаєвич, а ті хто добросовісно працював у колгоспах, надихав інших до колективної праці. Так у с. Копанівка Васильківського району на 25 лютого захворіли, лежали пухлі від недоїдання цілі сім’ї. «Кравченко Марія, має їдців 6, працездатних 2, вироблених трудоднів 216, організатор колгоспу у 1927 р.; Півень Петро, має 6 душ сім’ї, працездатних 2, вироблених трудоднів 203, дружина і син померли від недоїдання; Нестеренко Клим, премійований ударник, має 4 їдців, непрацездатних 2, вироблено трудоднів 481; Воротниченко Лукерія має 6 дітей, працездатних 1, трудоднів вироблено 223, удова; Шляховий Влас, активіст-колгоспник, їдців має 6, працездатних 2, вироблено трудоднів 509; Півторацький Іван, премійований, має 6 їдців, працездатних 2, вироблено трудоднів 494».
  З огляду на такий стан справ у районах, обласна влада намагалася якось допомогти голодуючим. Проте її підтримка носила досить своєрідний характер. У першу чергу вона надавалася провідникам лінії партії на селі, а уже потім усім іншим. У січні 1933 р. районам була надана допомога, але розподілена була таким чином: найбільше, а саме 750 000 пуд. отримав колгоспний актив, 30 200 пуд. – колгоспи, яких в області нараховувалось 3 355, 15 000 пуд. – МТС та радгоспи, яких разом було близько 200, і ще 16 000 пуд. отримали дитячі дошкільні заклади, дитбудинки та школи.
Перед початком посівної компанії, з метою годувати людей у полі і таким чином забезпечити її успішне проведення, обласне керівництво запросило у Центру 16380 т. продовольства, але його не вистачало для завершення даного роду польових робіт. Це було додатковим свідченням складності ситуації, у якій перебувало село області. Тож у квітні обласні керівники знов звертаються до ЦК ВКП(б) та ЦК КПБ(у) з проханням надати додаткову допомогу у розмірі 643 000 пуд. (це приблизно 103 000 т.), зазначаючи, що це неприпустимо мало у порівнянні з дійсними потребами сільського населення. Тож селянство не відчувало належної допомоги з боку держави. Його інтереси і насущні потреби нехтувалися. У цій ситуації воно було змушене розраховувати лише само на себе і виходити зі скрутного становища самотужки.
  Так, багато батьків, намагаючись спасти від голодної смерті хоч своїх дітей, привозили їх у міста, і залишали там біля відділків міліції, дитячих дошкільних закладів, притулків та лікарень. Найбільшою мірою це мало місце у Дніпропетровську. Там влада взагалі змушена була додатково до існуючих відкрити 260 ясел, у яких за офіційними даними, перебувало 12 800 маленьких діточок, та відкрити додатково дитячі будинки для кинутих. А в сільській місцевості була створена мережа ясел на 100 000 дітей. Проте масштаби надходження дітей перевищували можливості даних закладів по їх прийому, утримані, забезпеченні продуктами харчування, лікуванні. Тож там мала місце надзвичайно висока смертність цих дітей. Навіть за офіційними даними вона становила 50% від числа прийнятих.
  Саме ж доросле населення, у першу чергу чоловіки, йшло працювати на промислові підприємства області, де сплачувалися гроші і додатково видавалися продуктові пайки. Особливо це набуло поширення у районах, населених пунктах, наближених до міст. У ряді районів чоловіче населення у переважній своїй більшості працювало у містах, як наприклад, у Долинському, розташованому біля м. Кривий Ріг, де значними темпами йшло освоєння покладів залізної руди і починалося будівництво великого металургійного заводу і відчувалася велика потреба у робочих руках. Наприклад, у колгоспах «Переселенець» і «Влада ради» Дмитрівської сільради працездатне населення у повному складі полишило свої будинки, направилося на промислові підприємства міста.
  Певна частина селян, а саме ті що мали за кордоном родичів, в основному це мешканці національних німецьких районів, отримували звідти грошові перекази і купували на них продукти харчування у магазинах системи торгсину (від російського – торговля с иностранцами). Проте, це лише частково спасало від смерті. Вона косила людей незалежно від національності. І хоч більшість померлих по області становили українці, оскільки вони являли основну масу сільського населення, у національних районах, де більшість становили представники інших національностей, саме вони і складали основну масу померлих. Наприклад, у с. Кільманстальське Васильківського району за 1932 – 1933 рр. померло 52 людини, а з них 40 – це були німці, 1 – голландець, 1 – великорус (так у документі), 9 – українців, 1 – невідомий, а з 16 померлих 1932 р. у Новозорінській сільраді Сталіндорфського (єврейський нац. р-н) 9 осіб – це були євреї.
  Люди мерли від голоду незважаючи на місце проживання і професію. Наприклад, на Криворіжжі, значну частку таких становили робітники залізниці, промислових підприємств. Так, у с. Бухарине Біхаринської сільради, що входила у межу міста Кривий Ріг, за 1932 – 1933 рр. померла 251 людина, з яких доросле населення становило 149 чол. Усі вони працювали не у сільському господарстві, а були машиністами та помічниками машиністів паровозу, провідниками, слюсарями, теслями, котельниками, мулярами, бухгалтерами тощо²⁷. У місті Кам’янське серед померлих, причиною смерті яких були за даними книг запису актів громадського стану "виснаження", "кишково-шлункове захворювання", "неякісне харчування". Були і пенсіонери, і службовці, і робітники металургійного заводу, і діти, і навіть в’язні трудової колонії, яка знаходилася в місті.
  Це зайвий раз свідчило про те, що люди не мали належного продуктового забезпечення, годувалися тим, що могли знайти. Основу їх харчування на той період становили трава: лобода, калачики, козельки, гірчак; квіти акації, щавель, цибуля, буряки тощо. Доповненням було м’ясо собак, котів, пацюків, ховрахів, горобців, здохлих коней та корів, різні сурогати та інші шкідливі продукти. А тих хто жив біля води мали можливість живитися рибою, раками, жабами, равликами, молюсками. У багатьох населених пунктах, як і по всій Україні, мав місце канібалізм.
  Слід сказати, що цій ситуації селяни області не були пасивною безсловесною масою, а реагували на дії можновладців настільки, наскільки це можна було в умовах тогочасного тоталітарного режиму. Одні з них направляли листи на ім’я Й.Сталіна, Г.Петровського, М.Хатаєвича, у яких описували ситуацію у їхніх місцевостях і просили про допомогу. Інші надсилали анонімні листи до Дніпропетровського обкому партії, ЦК КП(б)У, Політбюро ЦК ВКП(б) та редакції газети «Правда», друкованого органу правлячої партії, попереджувального характеру, з вимогами шукати виходу з ситуації, що склалася у 1933 р. у області, закликали запобігти катастрофі, що насувалася у наслідок таких антинародних дій на селі. В одному з таких листів писалося: «Террор населення дошел уже до таких размеров, что у народа распухли мозги и он начинает ненавидеть Советскую власть…создается впечатление, что его продают и его думают погубить – пожаловаться некому…суды, милиция, ГПУ, прокуратура − это все дымовая завеса…властители мира сего – ЦК ВКП(б)У, если вам дорога кровь партизан и крестьян – ищите выход…». А члени «ЦК борців за правду» у селах Ганно-Пільської, Успенської, Санжарської та ряду інших сільрад розсилали листи до місцевих органів влади, відділків міліції, у яких закликали тих припинити хлібозаготівлі під загрозою розпочати повстання, а серед селян поширювали листівки з закликами не здавати хліб та організовувати повстанські загони для боротьби проти радянської влади.
  Ситуація була такою напруженою, що змушувала селян відкрито говорити як на побутовому рівні, так і на офіційних зібраннях, що вони думають про дії влади.
  У ряді місць незадоволення селян втілювалося у конкретні дії: напади на тих, хто найбільш активно здійснював розкуркулення і вилучення зерна, їх побиття, а то і вбивства, організовані набіги на колгоспні комори або ссипні пункти. У ряді районів такі дії носили регулярний характер. Наприклад, у Якимівському районі мешканці сіл Іванівської, Нижньосірогозької, Дем’янівської та ряду інших сільрад групами у декілька десятків осіб систематично здійснювали напади на зерносховище, куди звозилося зерно з усього району, протягом зими та весни 1932 – 1933 рр. А у квітні ними було здійснено напад уже у кількості 200 чол. і забрано декілька сот пудів кукурудзи.
  Така позиція селян не залишалася безкарною з боку влади. Репресії з її боку до всіх, хто у тій чи іншій мірі чинив опір, на тлі всезростаючої смертності, також сприяли все більшим втратам працездатного населення. За свідченням голови Магдалинівського райвиконкому, улітку 1933 р. у районі були господарства, де дорослих чоловіків уже не залишилося, а з 29 сіл Новопразького району у такому стані знаходилося 12. Тож, коли підійшов час збирати врожай, виявилося, що тієї кількості населення, що залишилося в області, не вдасться його вчасно зібрати. Оскільки площа посівів, при тому що вона була меншою, ніж у 1932 р. і тим більше − ніж у 1931 р., у ряді районів зросла на одного працездатного у 8-10 разів. Опосередковано це свідчило про масштаби трагедії. На сьогоднішній день, лише за книгами актів запису громадянського стану сільських, се лишніх, районних у містах та міських рад області, які зберігаються у Державному архіві Дніпропетровської області, яких збереглося приблизно лише одна третина і які є до того ж, неповними кількість жертв становила 65 332 особи.
За таких умов, керівництво області звернулося до ЦК ВКП(б) з пропозицією направити до початку жнив у колгоспи 20 000 людей з Російської федерації і оселити їх у спустілих помешканнях колгоспів. «Для того, чтобы, смягчить у нас остроту с рабочей силой к уборочной камапании было бы очень хорошо, если такое переселение организовать в ближайшие 2 месяца и закончить…не позже, чем в июле». Зі свого боку обком та облвиконком у липні того ж року направили з міста збирати зерно 4 000 чол.
  Таким чином, економічні, соціальні проблеми, що мали місце на Дніпропетровщині у 1932 – 1933 рр., були викликані як політикою партійно-державного керівництва країни щодо села, так і посилені діями її обласних партійно-державних структур, спрямованими на виконання за будь-яку ціну директив союзного центру по прискореному здійсненню колективізації та хлібозаготівельних кампаній початку 1930-х років. Нехтування ж адміністративним і управлінським апаратом інтересами селян – виробників сільськогосподарської продукції, призвело до трагедії, що мала серйозні демографічні, економічні, соціальні та морально-психологічні наслідки, зачепила як сільське, так і міське населення, представників різних національностей, що мешкали у області.