Дніпровська міська рада

офіційний Інтернет-портал

Субота, Січ 21


Ви тут: Про місто Історія У ПОВОЄННІ ДЕСЯТИЛІТТЯ. ШЛЯХ ДО МЕГАПОЛІСУ (1945-1991 рр.)

У ПОВОЄННІ ДЕСЯТИЛІТТЯ. ШЛЯХ ДО МЕГАПОЛІСУ (1945-1991 рр.)

Дніпропетровськ у його сучасному вигляді сформувався в повоєнні десятиліття. Цьому періоду належить особливе місце в історії нашого міста. Саме в цей час безпосередньо визначилася тенденція до перетворення Дніпропетровська в мегаполіс, який по праву ввійшов до числа найкрупніших міст як України, так і Радянського Союзу.

Війна залишила по собі страшні руйнування і завдала величезних збитків нашому місту. Перше повоєнне десятиліття - це роки напруженої праці його мешканців, які буквально з руїн і попелу відроджували, розбудовували свою рідну домівку Дніпропетровськ. Починати слід було з майже повністю зруйнованої центральної магістралі - проспекту Карла Маркса, який мав будуватися заново. Тож архітектори Дніпропетровська В.Білозерський, І.Заїченко, П.Шевченко, Ф.Дерябін, В.Самодрига, Л.Вітвицький, Д.Щербаков, Б.Горбоносов, Т.Чуянов розробили проект відновленого проспекту, який бачився як єдиний архітектурний ансамбль. Першим у реалізації проекту, звичайно, став центральний залізничний вокзал, знищений під час війни. Його будівництво за проектом архітектора А.Душкіна завершено 1951 року. По периметру привокзальну площу оточили п’яти - семиповерхові житлові будинки. Архітектурну композицію площі у 1976 році доповнено пам’ятником Г.І.Петровському (скульптор К.Чеканєв, архітектор В.Сотников), на честь якого тоді ж вона була перейменована. Переважно у першій половині 50-х років вздовж проспекту на його вузлових пунктах були зведені багатоповерхові житлові будинки та громадські будівлі, а також здійснена реставрація Російського драматичного театру імені О.М.Горького, колишнього Потьомкінського палацу, Преображенського собору, корпусів Гірничого інституту, головного корпусу ДІІТу (на проспекті Гагаріна) та ін. У 50-ті роки міський центр був відновлений, при цьому його архітектурне обличчя зазнало перетворення. Якщо до війни проспект виділявся спорудами, виконаними в стилі модерн та конструктивізму, то після відновлення виразно набуло рис класицизму.

У повоєнне десятиліття відбудовувалися і розбудовувалися також й інші райони міста. Потрібно було не тільки відновити зруйноване, а й негайно будувати нове. Особливо це було актуальним щодо житла, якого гостро не вистачало. Тому в повоєнні роки терміново розгорнулося масове будівництво індивідуальних малоповерхових житлових будинків. У ті роки саме така забудова була найбільш рентабельною, оскільки бракувало міцної будівельної бази, будівельних матеріалів, тим більше достатньо було вільних ділянок, навіть у центральній частині міста. Так на південній околиці міста з’явилося селище "Строитель". Інтенсивно на початку 50-их років забудовувалася вулиця Робоча. Слід визнати, що в той важкий час одноповерхове індивідуальне житло відіграло помітну роль у формуванні архітектурної тканини міста. І на сьогодні ще питома вага одноповерхових кварталів у балансі житлових територій міста становить досить значний відсоток. У цілому ж за короткий час Дніпропетровськ повністю залікував завдані війною рани, повернувши собі довоєнне обличчя у відновленій, зрозуміло, формі. Проспект К.Маркса по праву став знову одним з найкрасивіших у республіці. Проте в середині 50-х років починається новий етап розвитку радянської архітектури, коли потреби часу вимагали будувати у великому обсязі в стислі строки, за дефіциту засобів, про що, окрім іншого, говорилося в 1954 році на Другій всесоюзній нараді будівельників. Саме за таких обставин в 1956 році затверджується розроблений авторським колективом київського Діпроміста під керівництвом О.А.Малишенка новий генеральний план Дніпропетровська, робота над яким почалася ще в другій половині 40-х років. За новим генпланом передбачався розвиток міста переважно за рахунок освоєння нових територій, де не потрібно було зносити і відселювати і можна було широко застосовувати поточні методи зведення споруд, на повну потужність використовувати будівельні механізми й обладнання. Потрібні для цього ділянки виявилися на південній і північній околицях міста, що визначило його розширення по осі, перпендикулярній до русла Дніпра: на правобережжі - впродовж проспекту Кірова і Запорізького шосе, на лівобережжі - паралельно Новомосковському шосе. Відмінністю нового генплану від попереднього була передбачена нова забудова міста великими житловими масивами. Перші з них наприкінці 50-х - на початку 60-х років були зведені вздовж Новомосковського шосе на вільній території лівобережжя, що відіграло велику роль у благоустрої всього Амур-Нижньодніпровського району, а також у віддалених районах старого міста вздовж автомобільних трас (проспектів Кірова і Гагаріна) - Кіровський і Вузівський. Саме з цих перших житлових масивів у місті розгортається нове комплексне багатоповерхове житлове будівництво. Все це були п’ятиповерхові будинки. Обмеженість у поверхах зумовлювалась тим, що у той час вітчизняна промисловість не виробляла ліфтів, а без них будувати житло вище п’ятого поверху заборонялося санітарними нормами. 60-ті роки стали вирішальними у розв’язанні такої давньої і актуальної проблеми в архітектурному розвитку міста, як благоустрій його набережної. Її проектування і будівництво було прискорене у зв’язку з необхідністю реконструкції міської каналізаційної системи. Фахівці тресту Дніпроспецбуд і Дніпроцивільбуд (інженери Б.Мільман, А.Левін, архітектор В.Зуєв) запропонували прокласти єдиний колектор для каналізації, водопроводу, газопроводу, кабелів різного призначення і теплотраси вздовж берегової смуги, а для захисту берега від руйнівної дії грунтових вод звести дамбу з металургійних відходів, які у величезній кількості на той час скопичилися на території заводу імені Г.І.Петровського. Набережна перетворилася на окрасу міста, вивела його до Дніпра, зробивши річку основною композиційною та архітектурно-планувальною віссю міста. Напередодні 50-ої річниці Великого Жовтня відкрито новий міст, названий на честь цієї дати, який замінив діючий ще з воєнних років тимчасовий дерев’яний міст, покращив транспортний зв’язок лівобережжя з центром. На той час це був найбільший міст в Україні і один з найбільших у Європі. Бурхливе широкомасштабне будівництво призвело до того, що вже на початку 60-х років резерв вільних територій, передбачених генпланом 1956 року, виявився вичерпаним значно раніше наміченої перспективи. Вперше за всю історію міста гостро виявила себе містобудівна проблема - брак вільних територій. Це зумовило потребу розробки і затвердження нового генерального плану, що і було виконано у 1967 році в першій майстерні Діпроміста (начальник О.А.Малишенко) авторським колективом у складі архітекторів В.С.Ступаченка, В.Г.Маєвської, Ю.С.Полоскова. Вперше в генплані було поставлене питання про обмеження промислового будівництва і про виведення окремих підприємств за межі міста. Справа в тому, що на той час екологічна ситуація в Дніпропетровську досягла критичної межі, а безконтрольне прирощення міської тканини все нагальніше вимагало якісно іншого підходу до осмислення планувальної структури, радіально-кільцевий характер якої виразно виявив себе. Визначався і територіальний розвиток міста, рівномірний у всіх напрямах. Так, у ході реалізації генплану 1967 року суттєво змінилися окреслення міста в його адміністративних кордонах. До Дніпропетровська були приєднані селища "Фрунзенське", "Ігрень", "Придніпровськ", "Чаплі", Кіровський лісопарк - на лівобережжі, селища "Таромське", "Краснопілля" - на правобережжі. Всього ж з 1959 по 1984 роки чотири рази корегувалися кордони Дніпропетровська, в результаті чого його площа досягла 40 тис. га, а саме місто простяглося на 33 кілометри вздовж Дніпра і на 22 кілометри в ширину. Різко за цей час зростає чисельність населення міста: у 1959-660,1 тис. чол.; у 1979-1066 тис. чол.; у 1989-1177,9 тис. чол.; у 1992-1189,9 тис. чол. Дніпропетровськ впевнено входить до числа найкрупніших міст країни. Відповідно до нового генплану були розроблені проекти детального планування і почалося будівництво нових житлових масивів. Одним із перших став масив "Сонячний", зведений на лівобережжі на намитій території. В західній частині міста розташувався житловий масив "Петровський" у складі мікрорайонів: "Червоний Камінь", "Комунар", "Парус", "Західний". Перші три з них розташовані вздовж Дніпра, формуючи трикілометрову ділянку набережної. Один від одного ці мікрорайони відділені вулицями - бульварами з широкими смугами зелених насаджень. Найбільш значущим щодо архітектури вважається розташований у південно-східній частині міста житловий масив "Перемога", його автори П.Нірінберг, Н.Розанов, О.Хавкін, Є.Яшунський, А.Воловик, В.Гудзь у 1983 році отримали Державну премію СРСР. Масив "Перемога" став важливою композиційною ланкою архітектурного ансамблю. Він розташувався у правобережній частині Дніпропетровська. Ланцюжком, з’єднаним бульваром Слави, простягнулися від Дніпра масиви "Перемога", "Сокіл", "Тополя". Масив "Тополя", який складається з трьох мікрорайонів, розмістився на великій південно-східній околиці міста вздовж Запорізького шосе, перетворившись, по суті, на в’їзд до міста з цього напрямку. Власне, 70-80-ті роки - це час найбільш інтенсивного будівництва за всю історію існування Дніпропетровська. За три десятиліття житловий фонд міста збільшився вдвічі. Саме в цей період формувалося сучасне архітектурне обличчя міста. Більш як за два десятиліття відбулися зміни в його плануванні. Радіально-кільцева замкнена схема, закладена в попередніх генпланах, перетворилася на відкриту лінійну систему, що відповідає загальним сучасним тенденціям розвитку великих міст. На штучно утворених за допомогою гідронамиву на поймених терасах у прибережній зоні територіях, де не потрібно було зносити існуюче житло, з’явилися великі житлові масиви: "Перемога", "Червоний Камінь", "Комунар", "Вітрило", "Лазурний". Починалося будівництво Фрунзенського і Воронцовського масивів. У результаті створено нову планувальну систему міста і здійснено перехід від радіально-кільцевої до лінійно-вузлової структури, розвиток якої йшов вздовж Дніпра. Більш того, можна говорити, що центральна частина міста "переступила" на лівий берег, куди частково поширився загальноміський центр. На початок 90-х років Дніпропетровськ поширив свої кордони, освоївши сім пагорбів правого берега. Однак, незважаючи на великі здобутки, не все вдалося виконати за генпланом 1967 року. Так, пропозиції щодо виведення шкідливих виробництв практично не були здійснені. Більш того, виникло декілька виробничих районів переважно комунально-складського характеру. Поруч з гострим екологічним становищем виникли проблеми, пов’язані з інженерним забезпеченням житлової забудови, з прорахунками в оцінюванні інженерно-геологічних особливостей території та ін. Конче потрібний був новий генеральний план. Техніко-економічне обгрунтування, розроблене авторським колективом 8-ої майстерні Діпроміста під керівництвом архітектора В.С.Ступаченка, затверджено 1988 року. Новий же генеральний план міста розроблено у 1991 році і підкріплено грунтовними розробками: комплексною схемою транспорту та історико-архітектурним опорним планом. В генплані 1991 року знайшло відображення нове бачення перспектив подальшого розвитку міста, оскільки Дніпропетровськ на той час досить чітко заявив про себе як центр і планувальний вузол агломерації Дніпропетровськ-Дніпродзержинськ-Новомосковськ. Окрім того, присутність на плані гирла річки Самара створило новий образ "міста на трьох берегах". Проте 90-ті роки виявилися непростими в історії Дніпропетровська, а також у реалізації основних напрямів його архітектурного розвитку. Повоєнні десятиліття стали визначальними і в нарощуванні індустріального потенціалу Дніпропетровська. Відродження його промисловості, що дуже постраждала під час окупації, почалося відразу ж після визволення міста. У 1945 р. відновили роботу майже всі великі підприємства міста. 9 травня 1945 р. мартенівська піч заводу металургійного устаткування (ДЗМУ) дала першу сталь, а на початку листопада цього ж року перша післявоєнна продукція була отримана на коксохімічному заводі ім.М.І.Калініна. Значні зусилля докладалися для відновлення та реконструкції вже існуючих заводів і фабрик. На початок 1948 р. були відновлені доменна піч №4, мартенівська піч №10 на заводі ім.Г.І.Петровського, трубоелектрозварювальний стан на заводі ім.В.І.Леніна, мартенівська піч і колесопрокатний цех на заводі ім.К.Лібкнехта, дві коксові батареї на коксохімічному заводі ім.М.І.Калініна, сортопрокатний і листопрокатний цехи на заводі ім.Комінтерну та ряд інших цехів і агрегатів. Підприємства не тільки відновлювалися, але й технічно переозброювалися, запроваджувалася нова техніка і передова технологія, проводилася модернізація, реконструкція, збільшувалися виробничі потужності, розширювалися механізація і автоматизація виробництва. Наприклад, реконструкція у перші післявоєнні роки була проведена на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі ім.К.Лібкнехта. Допомогу на відновлення та реконструкцію підприємства Дніпропетровська отримували з багатьох міст країни, в свою чергу, допомагаючи іншим. Так, значний внесок у відновлення підприємств чорної металургії Півдня зробив завод металоконструкцій ім.І.В.Бабушкіна. За цю роботу указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 грудня 1947 р. його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. У перші повоєнні роки в Дніпропетровську почалося будівництво нових промислових підприємств. Особливе місце серед них належить Південному машинобудівному заводу (ПМЗ), який починався як Дніпропетровський автозавод (ДАЗ). Рішення про його будівництво було прийняте Державним комітетом оборони та наркоматом середнього машинобудування в червні 1944р., а в грудні 1945р. почалося будівництво першої черги цехів, а також житла, об’єктів культпобуту та адміністративних споруд. Уже в травні 1947 р. зібрано перший автомобіль ДАЗ-150 "Українець", а в грудні 1948 р. виготовлено перші автомобілі-амфібії ДАЗ-483, за створення яких робітники ДАЗ були удостоєні Сталінської премії. Проте в 1951 р. ДАЗ перепрофілюється, в наступні чотири десятиліття перетворившись на одне з найпотужніших підприємств оборонної галузі промисловості країни. З 1966 р. завод дістав назву Південний машинобудівний. Його директорами були Л.В.Смірнов (1952-1961), О.М.Макаров (1961-1986), Л.Д.Кучма (1986-1992). Вражає енергійність, з якою в Дніпропетровську створювалося нове величезне підприємство оборонної галузі промисловості. Будь-яка проблема, що виникала в розвитку заводу та його КБ, оперативно розв’язувалася. Для потреб перепрофілювання заводу під випуск нової техніки створюється поруч спеціальний проектний інститут (ДПІ). Для величезного за масштабами промислового і житлового будівництва значно збільшуються потужності будтресту №17. Для модернізації технології створення нової техніки відкривається в місті філіал НДІТМ (з 1986 р. - Укр.НДІТМ). Для підготовки спеціалістів середньої ланки відкривається Дніпропетровський механічний технікум. Для медичного обслуговування десятків тисяч трудівників заводу будується сучасний лікувальний корпус і поліклініка. У 1957 р. неподалік від центральної прохідної ПМЗ споруджено Палац культури машинобудівників. Серед продукції, яка вироблялась на ПМЗ, були і трактори. 31 грудня 1953 р. зібрано перші п’ять тракторів моделі МТЗ-2. Надалі виробництво тракторів стрімко зростало. 9 вересня 1958 р. з головного конвейєра заводу зійшов 100-тисячний трактор, у березні 1962 р. - 250-тисячний, 25 листопада 1966 р. - 400-тисячний, у грудні 1973 р. - 750-тисячний, 1 жовтня 1976 р. - 900-тисячний, 14 липня 1978 р. - мільйонний, 21 листопада 1986 р.- півторамільйонний. Вироблялася й інша продукція. У 1969 р. завод продовжував виробництво газових балонів, дитячих велосипедів, приладів для креслення, музичних сувенірів, світильників "Епоха". З 1970 р. почалося виробництво соковижималок "Струмок", з 1972 - кухонних машин "Мрія", з 1977 - станків з числовим програмним управлінням, з 1979 - парасольок, з 1987 - вакуумного шприця для виробництва ковбас і сосисок, автомата для укупорки продуктів "Веста", м’ясорубки "Вовчок", з 1988 - агрегату для виготовлення мила. Головними досягненнями південмашівців у виробництві цивільної продукції в ці десятиліття стало створення власної моделі трактора, який за конструктивним виконанням, продуктивністю, економічністю і надійністю, зручністю експлуатації та обслуговування не поступався кращим світовим зразкам. Уперше у вітчизняному тракторобудуванні ресурс трактора до першого капітального ремонту був доведений до 10000 мотогодин. Всього ж ВО ПМЗ на 1 січня 1994 р. вироблено: тракторів - 1824828; тролейбусів - 250; печей СВЧ - 22071; кухонних комбайнів "Мрія" - 1010000; чоловічих та жіночих парасольок - 4924730; дитячих велосипедів "Гном" - 4122809; обладнання для виготовлення ковбас та сосисок - 1147 комплектів та ін. Основну продукцію, яку випускав ПМЗ, самі ж заводчани, жартуючи, називали "тракторами вертикального злету". Власне, за перші чотири десятиліття своєї історії ПМЗ і КБП досягли вражаючих успіхів у створенні ракетно-космічної техніки. Якщо перші бойові ракети мали дальність стрільби 270 кілометрів, то дальність бойових балістичних ракет стала практично необмеженою. Точність попадання у ціль доведена до досконалості. Ракетний комплекс СС-18, який не мав аналогів у практиці світового бойового ракетобудування, фактично поставив останню крапку в історії "холодної війни", підштовхнувши обидві сторони до підписання договору про обмеження стратегічних озброєнь. Парадоксально й те, що своєрідна конверсія військового виробництва на заводі та КБ "Південне" фактично почалася ще в шістдесяті роки, коли вперше у вітчизняному ракетобудуванні бойові ракети були використані як перші ступені космічних ракет-носіїв. Найважливішим напрямом спільної діяльності КБ і заводу була розробка і створення космічних апаратів наукового, оборонного і народногосподарського призначення. За свою історію КБ і ПМЗ створили і передали замовнику чотири покоління ракетних комплексів різного виду базування; космічні носії "Космос", "Інтеркосмос", "Циклон-2", "Циклон-3", "Зеніт". Біля чотирьохсот космічних апаратів різного призначення виведено на орбіти штучних супутників Землі. Вперше у світовій практиці на ПМЗ було налагоджене серійне виробництво супутників. 67 типів космічних апаратів, 12 космічних комплексів і 4 космічні ракетні комплекси забезпечували астрофізичні дослідження, глобальний радіо- і телезв’язок, екологічний моніторинг і використовувалися в оборонних цілях. Дніпропетровський ракетно-космічний центр став ініціатором створення і реалізації міжнародної космічної програми "Інтеркосмос", з 25 автоматичних супутників якої 22 були розроблені, виготовлені і запущені дніпропетровцями. Авторитет і значення заводу та його КБ зростали з кожним роком. Уже наприкінці 50-х рр. ПМЗ стає головним підприємством з розробки ракетних комплексів, які стали основою Ракетних військ стратегічного призначення. Не дивно, що з 1959 р. по 1987 р. рішенням уряду Дніпропетровськ був закритий для вільного відвідування іноземними громадянами. Новий етап історії Дніпропетровська, який припадає на післявоєнні десятиліття, безпосередньо пов’язаний із створенням потужного ракетно-космічного науково-виробничого комплексу ПМЗ. На високі космічні технології працювали проектні інститути, вузи, сотні підприємств-сумісників. У розвиток військово-промислового комплексу вкладалися величезні кошти, що сприятливо позначалося на розбудові транспорту та соціокультурної інфраструктури нашого міста, на його бурхливому зростанні. Відомчий житловий фонд (майже 400 будинків) ПМЗ був найбільшим у Дніпропетровську. Надбанням жителів міста давно стали об’єкти соціокультурного і спортивного призначення, що належать ПМЗ, - Палац культури машинобудівників, Палац водних видів спорту, один з найбільших в Україні універсальний видовищно-спортивний палац - стадіон "Метеор", водно-спортивна база на Дніпрі. Десятки членів заводського клубу "Метеор" стали переможцями і призерами Олімпійських ігор, чемпіонатів світу, СРСР, України, а футбольна команда "Дніпро" неодноразово завойовувала золоті, срібні і бронзові медалі в чемпіонатах СРСР і України. Вагомий внесок зроблено працівниками Південмашу у створенні громадських і пам’ятних споруд міста: театр опери і балету, аеропорт, універмаг "Дитячий світ", історичний музей ім.Д.І.Яворницького, пам’ятники Г.І.Петровському, О.М.Горькому, монумент Вічної Слави та ін. Заслужено генеральному директорові ПМЗ О.М.Макарову присвоєно звання "Почесний громадянин міста Дніпропетровська". У цілому ж ПМЗ в перші чотири десятиліття його історії зроблено величезний внесок у розвиток Дніпропетровська. Саме ПМЗ і його КБ заклали перспективи, які сьогодні визначають основні напрями пріоритетного промислового розвитку міста, його орієнтації на виробництво високих космічних технологій. Серед підприємств, які відкрили перелік заводів, побудованих у Дніпропетровську в повоєнний період, був і радіозавод, будівництво якого почалося відповідно до рішення від 30 жовтня 1945 р. Ознаменувавши собою появу в місті нової радіотехнічної промисловості, радіозавод, окрім радіоприймачів, з 1960 р. почав випускати телевізори "Весна". У 1946 р. почалося будівництво лакофарбового заводу ім.М.В.Ломоносова, який у 1947 р. видав уже першу продукцію. У 1947 р. на базі дніпропетровської монтажної ділянки тресту "Енерговугілля" створено з такою ж назвою нове підприємство, яке у 1950 р. було реорганізоване в завод селенових випрямлячів, а ще через 10 років перетворилося на Дніпропетровський завод шахтної автоматики зі спеціалізацією на випуску засобів автоматизації процесів видобутку вугілля. У 1948 р. були побудовані і почали експлуатуватися ремонтно-механічний і ковальський цехи, 4 мартенівські печі заводу ім.К.Лібкнехта, мартенівська піч на заводі ім.Г.І.Петровського, коксова батарея на заводі ім.М.І.Калініна, цех білої жерсті на заводі ім.Комінтерну та інші промислові об’єкти. Бурхливий індустріальний розвиток міста вже наприкінці першої повоєнної п’ятирічки спричинив до виникнення проблеми енергетичного забезпечення. Для її розв’язання у 1952 р. на острові Чаплі розпочали будівництво Придніпровської ДРЕС, перший промисловий струм якої в систему "Дніпроенерго" надійшов 28 грудня 1954 р., але це лише ознаменувало пуск першої черги станції. Повністю її будівництво було завершене в 1966 р., коли ДРЕС вийшла на повну потужність у 2,4 млн. кіловат, що в 4 рази перевищувало потужність Дніпрогесу. Придніпровська ДРЕС на той час стала найпотужнішою тепловою електростанцією СРСР та Європи. Поруч з нею виникло місто-супутник Придніпровськ, яке свого статусу набуло 2 грудня 1956 р. за постановою виконкому Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих. У зв’язку з дефіцитом ковальсько-пресових машин, які доводилося закуповувати за кордоном, у 1953 р. на південній околиці міста був закладений завод пресів, а у лютому 1956 р. став до ладу його інструментальний цех. Спочатку завод випускав важкі механічні і середні гідравлічні преси, пізніше був засвоєний випуск пресів для виробництва клеєної фанери. За генеральним планом 1956 р. передбачалося розширення існуючих і створення нових промислових підприємств у місті. В 1958 р. на заводі ім.Г.І.Петровського стала до ряду діючих домна №3. У 1968 р. будівництво трубопрокатного цеху №4 на заводі ім.К.Лібкнехта дало можливість збільшити випуск продукції зразу на 60%. Власне, наприкінці 50-х - 70-ті роки були побудовані трубоволочильний цех та стан "140" на трубопрокатному заводі ім.В.І.Леніна, цех освинцювання сталевого листа на заводі ім.Комінтерна, цех полімерного машинобудування, комбінат крупнопанельного домобудування, цех по виробництву труб нафтового сортаменту на заводі ім.К.Лібкнехта та ін. В ці роки були реконструйовані колесопрокатний цех заводу ім.К.Лібкнехта, кисневий блок і конверторний цех заводу ім.Г.І.Петровського, цех безшовних труб на заводі ім.В.І.Леніна, цех великогабаритних шин шинного заводу, цехи заводу гірничошахтного устаткування, завод ім.І.В.Бабушкіна та ін. У 1956 р. почалося спорудження шинного заводу, який уже 1 квітня 1961 р. видав першу продукцію. У 1968 р. стала до ладу друга черга підприємства. Будувалися й підприємства легкої промисловості. За 60-80-ті роки стали до ряду діючих швейні фабрики №1,5 і "Універсал", трикотажне об’єднання "Дніпрянка" (1969), комбінат дитячих іграшок (1963), пивоварний комбінат "Дніпро" (1974), кондитерська фабрика, міськмолзавод №2 та ін. Наведений перелік зростання промислового потенціалу нашого міста за повоєнні десятиліття не є повним, але саме так за цей час Дніпропетровськ нарощував свої індустріальні м’язи. На жаль, у кінцевому результаті це виявилося недостатньо раціональним і досконалим, особливо щодо території розміщення промислових об’єктів, створило серйозну містобудівну проблему для Дніпропетровська. Справа в тому, що в повоєнний період почалося промислове засвоєння нових територій, суміжних з кордонами центрального історично сформованого ядра міста. Південмаш, виробниче об’єднання "Дніпрошина", завод пресів та ряд інших утворили нову потужну південну промислову зону міста. Металургійний завод ім.Г.І.Петровського, завод металоконструкцій ім.І.В.Бабушкіна, коксохімічний завод ім.М.І.Калініна, трубопрокатний завод ім.В.І.Леніна, ДЗМУ та ряд інших оформили західну промислову зону міста. Західна та Південна промислові зони скоро зімкнулися. Нижньодніпровський трубопрокатний завод ім.К.Лібкнехта та ряд заводів, комбінатів, об’єднань лівобережжя, зв’язані залізничною магістраллю, утворили Амур-Нижньодніпровську промислову зону, яка дугою огорнула центральний район лівобережної частини Дніпропетровська від Дніпра до гирла Самари. З побудовою Придніпровської ДРЕС обидва напівкільця правого і лівого берегів зімкнулись у районі острова Чаплі. Таким чином промислові райони "закували" місто в суцільне промислове кільце, яке, пройшовши кордонами центрального міського ядра, відрізали від нього нові житлові райони, які примусово виносилися на вільні зовнішні простори, віддалені від центру. На жаль, і на сьогодні це реалії буття нашого міста, але вже генплан 1967 р. почав зводити перепони безроздільному пануванню промислової сфери в житті Дніпропетровська. Проте про розв’язання цієї проблеми говорити ще передчасно, хоча робота щодо цього проводилася і проводиться. У 50-80-х роках Дніпропетровськ був, перш за все, містом металу, машин, енергетики, великої хімії. Вирішальна роль у промисловості міста належала чорній металургії, представленій 8 підприємствами, з яких повний металургійний цикл мав завод ім.Г.І.Петровського. Трубопрокатне виробництво було освоєне заводами ім.В.І.Леніна та ім.К.Лібкнехта. Машинобудування представляли Дніпропетровський завод металургійного устаткування (ДЗМУ) (обладнання прокатних станів, устаткування для безперервної розливки сталі, шлаковози, тюбінги для метрополітенів та ін.), завод ім.І.В.Бабушкіна (виробництво металевих конструкцій і мостів), завод пресів (важкі гідравлічні і середні механічні преси), завод сільськогосподарського машинобудування (бурякозбиральні комбайни), верстатобудівний завод, завод шахтної автоматики (прилади для дистанційного керування механізмами і прилади безпечного ведення робіт у вугільних пластах), завод ім.Артема (папероробне устаткування), Південний машинобудівний завод (трактори та ін.). Окрім заводу шахтної автоматики, електротехнічне обладнання випускали електромеханічний завод і радіозавод. Транспортне машинобудування представляли вагоноремонтний завод ім.С.М.Кірова, електровозобудівний (ДЕВЗ), завод "Світлофор". Хімічна промисловість була представлена глинним заводом, коксохімічним заводом ім.М.І.Калініна, лакофарбовим заводом. Швейна фабрика ім.Володарського, Дніпропетровське взуттєве об’єднання та ін. представляли легку промисловість, а харчову - м’ясокомбінат, завод харчових концентратів. молкомбінат, кондитерська фабрика, млинкомбінат та ін. Саме таким було промислове обличчя Дніпропетровська у повоєнні десятиліття. Всього ж у другій половині 80-х років у Дніпропетровську налічувалося більше 140 промислових підприємств і 106 будівельних організацій. У повоєнний період, до кінця 80-х років, промислове виробництво міста невпинно зростало. Для активізації трудового ентузіазму широко використовувались різні форми соціалістичного змагання, розвиткові яких велику увагу і значні зусилля приділяли місцеві партійні організації, в першу чергу обком і міськком партії. Вже в першому повоєнному п’ятиріччі яскраво виявила себе ініціатива мас. Так, сталевар заводу ім.Г.І.Петровського І.М.Невчас виступив ініціатором швидкісного сталеваріння, за 9 місяців 1946 року здійснивши 76 швидкісних плавок і достроково закінчивши річну виробничу програму. Почин І.М.Невчаса, нагородженого орденом Леніна, дістав поширення серед сталеварів міста. Так, сталевар мартенівського цеху заводу ім.К.Лібкнехта С.П.Лобода 12 травня 1946 року зварив швидкісну плавку за 4 години 20 хвилин замість 8 годин за нормою, знявши з кожного квадратного метра пода печі 11 тонн сталі за норми 4,66 тонн. На заводі металоконструкцій ім.І.В.Бабушкіна робітники-новатори почали застосовувати кисневе різання металу та автоматичне зварювання під флюсом. Робітник цього заводу Ф.К.Петриченко, розробивши новий метод розмітки конструкцій, спромігся значно підвищити продуктивність праці, за роки четвертої п’ятирічки виконавши 17 різних норм. На самому ж заводі ім.І.В.Бабушкіна за рахунок упровадження найновішої технології випуск продукції в 1950 році порівняно з 1940 роком зріс у 2,7 разу. Колектив трубопрокатного заводу ім.В.І.Леніна вже в 1948 році досяг довоєнного рівня випуску валової продукції, перевершивши його в 1950 році на 86%. У результаті героїчних зусиль трудящих міста завдання четвертої п’ятирічки 22 промислові підприємства, серед яких заводи ім.Г.І.Петровського, ім.К.Лібкнехта, ім.І.В.Бабушкіна, ім.Комінтерна, паровозоремонтний, вагоноремонтний та ін., по випуску валової продукції виконали достроково. Всього ж у порівнянні з 1949 р. у 1950 р. випуск промислової продукції на підприємствах міста збільшився на 30%. На металургійних підприємствах за цей же період виробництво чавуну зросло на 16,3%, сталі - на 28,9%, прокату на 40%. Підприємства машинобудівної промисловості міста у 1950 році порівняно з 1940 р. випуск валової продукції збільшили в 4 рази. Валова продукція підприємств місцевої, легкої та кооперативної промисловості, яких до 1950 р. в Дніпропетровську було відбудовано і створено 123, на цей же рік порівняно з 1946 р. зросла в 2,7 разу. В промислове будівництво міста у 1950 р. вкладено 2802 млн. карбованців, або в 2,5 разу більше, ніж у 1945 р. У наступний період, до кінця 50 - х років, промисловий розвиток міста теж проходив під знаком динамічного зростання. На металургійних заводах міста продовжувалося впровадження швидкісного сталеваріння, в чому особливо відзначився сталевар мартенівського цеху заводу ім.Г.І.Петровського В.К.Михлик, який у 1953 р. 50% усіх плавок випустив швидкісним методом, що дало понад план 2187 тонн високоякісної сталі. В цьому ж році В.К.Михлику було присвоєне звання кращого сталевара Радянського Союзу. Мартенівський цех заводу ім.Г.І.Петровського в 1955 р. на тих же виробничих потужностях порівняно з 1950 р. збільшив виплавку сталі в 1,5 разу, його ж колектив у соціалістичному змаганні з основних показників посів перше місце серед мартенівських цехів СРСР. З розгортанням у 1954 р. змагання за краще використання техніки вальцювальник трубопрокатного цеху заводу ім.К.Лібкнехта О.І.Пачаджі виступив ініціатором боротьби за перевищення проектної потужності кожного агрегату, що сприяло зменшенню допоміжного часу на прокатці труб і підвищенню продуктивності праці в цеху на 7%. За першу половину 50-х років (п’ята п’ятирічка) випуск валової продукції всієї промисловості Дніпропетровська зріс майже на 90%. Конкретно ж порівняно з 1950 р. у 1955 р. виробництво чавуну збільшилося у 2,1 разу, сталі і прокату - в 1,7 разу, коксу - в 1,3 разу. В 3 рази збільшився випуск продукції машинобудівних заводів. Підприємства місцевої, легкої і кооперативної промисловості міста збільшили за цей час виробництво товарів широкого споживання на 60%. У 50-ті роки в промислове виробництво міста за тісної співдружності з науковцями широко впроваджувалися нові досягнення науки і техніки. На заводі ім.Г.І.Петровського доменні печі були переведені на роботу з підвищеним тиском газу і на дуття, збагачене киснем. На заводі ім.В.І.Леніна впровадили нове калібрування валків на безперервному трубопрокатному стані. На заводах ім.В.І.Леніна та ім.Г.І.Петровського також було освоєно наплавку валків прокатних станів твердими сплавами, на заводі металургійного устаткування обробку деталей струмом високої частоти, на доменних і мартенівських печах впроваджено механізацію і автоматизацію теплових процесів. На заводі ім.Г.І.Петровського у 1956 р. вперше в СРСР освоїли виплавку сталі в конверторах із застосуванням кисню, що підвищило виробництво металу на 37%, а у 1957 р. теж уперше в країні почали впровадження природного газу в доменне виробництво. У 1960 р. ініціаторам цієї нової прогресивної технології відомому доменщику, Герою Соціалістичної Праці, академіку АН УРСР З.І.Некрасову, кандидату технічних наук М.І.Красавцеву, директору заводу ім. Г.І.Петровського І.І.Коробову, інженеру В.І.Суровову надано Ленінську премію. Упровадження нової техніки, прогресивної технології, механізації та автоматизації виробничих процесів сприяло значному зростанню продуктивності праці. Так, у 1958 р. порівняно з 1950 р. на одного робітника виплавка чавуну в доменному цеху заводу ім.Г.І.Петровського зросла з 824 до 1846 тонн, а виплавка сталі в мартенівському цеху трубопрокатного заводу ім.К.Лібкнехта збільшилась з 652 до 1030 тонн. Активно робітники міста включилися у змагання за щозмінне перевиконання норм і зниження собівартості продукції. Вже у 1956 р. таких робітників налічувалось 20 тисяч. Ініціаторами виступили бригада сталевара заводу ім.Г.І.Петровського П.С.Махоти, бригада майстра доменного цеху цього ж заводу П.І.Єгорова та колективи інших підприємств. Бригада прокатників Г.І.Леднянського (завод ім. В.І.Леніна) зобов’язалася щоденно перевиконувати змінну норму і щомісячно давати додатково до плану 14 метрів труб за рахунок зекономленого металу. Зобов’язання бригада виконала, її керівника Г.І.Леднянського в 1958 р. нагороджено орденом Леніна. У 1956 - 1958 роках, у перші роки шостої п’ятирічки, випуск валової продукції промисловості міста збільшився на 37,6%, а продуктивність праці збільшилась майже на 40%. За досягнуті успіхи 238 металургів і будівельників Дніпропетровська в 1958 р. нагороджено орденами і медалями СРСР. Звання Героя Соціалістичної Праці були удостоєні майстер трубопрокатного цеху заводу ім.К.Лібкнехта А.Ф.Брюк, сталевар мартенівського цеху заводу ім.Г.І.Петровського П.С.Махота, старший вальцювальник цеху безшовних труб заводу ім.В.І.Леніна В.П.Дєєв, машиніст пресу колесопрокатного цеху заводу ім.К.Лібкнехта Д.М.Заволокін, майстер доменного цеху заводу ім.Г.І.Петровського П.І.Єгоров, старший вальцювальник сортопрокатного цеху заводу ім.Г.І.Петровського М.Г.Щербина, а також директори заводів ім.Г.І.Петровського І.І.Коробов та ім. В.І.Леніна П.В.Савкін. 21 металург був нагороджений орденом Леніна. У роки семирічки (1959 - 1965 роки) на промислових підприємствах міста продовжувалося розгортання нових форм соціалістичного змагання. Бригада трубозварювального цеху заводу ім.В.І.Леніна заслуженого металурга УРСР Г.А.Ситала започаткувала рух за комуністичну працю на підприємствах міста. Першим у місті підприємством комуністичної праці став завод "Світлофор". Цей рух набув поширення. Якщо в грудні 1959 р. до нього залучилося 2097 промислових підприємств, бригад, цехів та ін. І близько 30 тисяч працівників, то в 1976 р. брало участь 18906 підприємств, бригад, відділів, цехів і установ, що налічували разом 288201 чоловік. У цьому русі було, як відомо, й чимало формалізму та показухи. На початку семирічки металурги Дніпропетровська виступили з ініціативою за п’ять років, замість семи, виконати план по виробництву металу. У 1959 р. бригада доменної печі №2 заводу ім.Г.І.Петровського Героя Соціалістичної Праці П.І.Єгорова почала змагатися за відмінне використання металургійних агрегатів і продовження строку їх служби. 8 січня 1960 р. бригада комуністичної праці Героя Соціалістичної Праці сталевара П.С.Махоти звернулася до металургів України із закликом почати змагання за випуск понадпланового металу для виробництва сільськогосподарських машин, зобов’язавшись у другому році семирічки виплавити для цього понад план не менше 500 тонн сталі. Рівня виробництва чавуну і прокату, що був запланований на 1965 р., металурги заводу ім.Г.І.Петровського досягли вже в 1962 р., виробивши понад план семирічки 1330 тисяч тонн чавуну та сотні тисяч тонн сталі і прокату. Серед передовиків соціалістичного змагання в ці роки були сталевар заводу ім.К.Лібкнехта Г.Т.Стенько, старший оператор листопрокатного цеху С.С.Гезь, старший горновий заводу ім.Г.І.Петровського І.С.Терещенко, складальник заводу ім.І.В.Бабушкіна Д.Ф.Радченко, машиніст енергоблоку Придніпровської ДРЕС А.С.Федорченко, розточувальник заводу пресів В.С.Максимов та інші. За результатами семирічки обсяг продукції промислових підприємств міста зріс на 68%, а продуктивність праці підвищилась на 36%. Середньорічний приріст валової продукції становив 7,7%. За виконання завдань семирічки близько 2,5 тисяч трудівників Дніпропетровська нагороджені орденами і медалями, а 12 удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Серед них сифонщиця конверторного цеху заводу ім.Г.І.Петровського А.Т.Іванова, фрезерувальник комбайнового заводу ім.К.Є.Ворошилова А.А.Кулаков, збиральник металоконструкцій заводу ім.Бабушкіна М.В.Спільник та ін. Орденом Леніна були нагороджені заводи ім.Г.І.Петровського, Придніпровська ДРЕС, комбінат хлібопродуктів, а орденом Трудового Червоного Прапора - завод радіорелейних приладів і міськмолзавод. Ці почесні нагороди, якими відзначали трудові звершення робітників нашого міста в ці роки, були характерними ознаками минулої доби. Вони є невід’ємними від історії Дніпропетровська і по праву нашою гордістю. Завдання дев’ятої п’ятирічки робітники промисловості виконали достроково, ще на 8 грудня 1975 р. Обсяг виробництва, замість запланованих 19,8% збільшився на 30%, до того ж майже весь приріст отримано за рахунок підвищення продуктивності праці. Обсяг виробництва продукції, відзначеної знаком якості, у грошовому вираженні збільшився з 33,3 млн. карбованців у 1971 р. до 581,5 млн. карбованців у 1975 р. Виробляли таку продукцію 33 підприємства міста. Велику допомогу впродовж усіх повоєнних десятиліть місто надавало працівникам села. Міцними були зв’язки з іншими підприємствами країни, особливо Саратова і Свердловська. Тісна співпраця пов’язувала металургів і хіміків Дніпропетровська і Грузії (м.Руставі). Широкою була географія адрес, за якими відправляли вироблену в Дніпропетровську продукцію. Постійно зростав і обсяг експортних поставок. Більше як в 50 країн світу відправлялася продукція місцевих підприємств. За результатами десятої п’ятирічки обсяг промислового виробництва міста збільшився на 14,7%, а продуктивність праці більше як на 10%. Питома вага продукції зі знаком якості в загальному обсязі виробленої продукції склала 27,1%. На 1980 рік підприємства міста від загального обсягу випуску в республіці виробляли: сталі - 5,4%, прокату - 9%, труб - 28%, бурякозбиральних комбайнів - 62%, телевізорів - 27,9%, верхнього трикотажу - 8,5%. В одинадцятій п’ятирічці зберігали актуальність питання інтенсифікації виробництва, покращення науково-технічного і кадрового потенціалу. Для їх розв’язання з ініціативи колективу комбайнового заводу ім.К.Є.Ворошилова у співдружності із вченими Дніпропетровського держуніверситету в місті та області почали проводити атестацію і раціоналізацію робочих місць, що дало відчутний економічний ефект. Цей досвід набув всесоюзного визнання і поширення. За роки одинадцятої п’ятирічки темпи нарощування загального обсягу промислового виробництва міста становили майже 12%, а продуктивність праці в промисловості підвищилась більше як на 12%. За офіційними даними приросту промислового виробництва досягнуто майже повністю за рахунок підвищення продуктивності праці. Але офіційно зазначалося, що не вдалося досягнути запланованих на п’ятирічку рубежів за окремими показниками в промисловості і, перш за все, в чорній металургії. Досить значними були втрати сировини, паливно-енергетичних ресурсів. Власне результати десятої, а особливо одинадцятої п’ятирічок, засвідчили виразне погіршення якісних показників промислового розвитку міста, як і всієї країни в цілому, що в умовах практично необмеженого панування адміністративно-командних методів управління економікою фактично ставало неминучим. З п’ятирічки в п’ятирічку, особливо в 70 - 80-ті роки, в цілому знижувалися темпу приросту загального обсягу промислового виробництва та підвищення продуктивності праці на підприємствах міста. Так, наприклад, середньорічний приріст валової продукції промисловості міста в роки семирічки становив 7,7%, а першій половині 80 - х років близько 2,5%. У повну силу, відкрито, кризові явища в розвитку економіки СРСР виявили себе наприкінці 80-х - на початку 90-х років, коли в результаті непродуманої політики економічних перетворень розпочався обвал економіки країни. Низькою була конкурентноспроможність багатьох товарів широкого вжитку. Ці кризові явища помітно зачепили і промисловість Дніпропетровська, ставши початком тяжкої ситуації, у якій опинилася індустрія міста особливо в перші роки набуття Україною незалежності. Сухі цифри та найбільш визначні події трудової біографії міста, нехай і стисло наведені, все ж розкривають динаміку напруженого ритму промислового поступу Дніпропетровська в повоєнні десятиліття, засвідчуючи про подальше, вже на новому якісному рівні, зміцнення його статусу як високорозвиненого індустріального центру. Правильно писав поет: Лине вечір на клени зелені, На дніпровські круті береги. Загорілися зорі мартенів І вогні заводські навкруги. ... Піднялися, засяяли світу, Розпалили серця осяйні Золоті металургії квіти, Заводські променисті вогні. Як про вас не писати з любов’ю! Що на світі миліше вас є? Ви прикрасили ніч Придніпров’я, Ви прославили місто моє! (Семен Данилейко. Місто моє робітниче: Вірші про Дніпропетровськ. - Дніпропетровськ, 1976.- С. 67 - 68) Проте Дніпропетровськ у повоєнні десятиліття це не тільки високопотужна індустрія. Велика увага приділялася й розвиткові соціокультурної сфери міста. Особливо це стосувалося житлового будівництва і розвитку комунального господарства. За повоєнне п’ятиріччя побудовано понад 700 тисяч кв. м житлової площі. На початку 1951 р. житловий фонд міста становив 2 млн. 250 тисяч кв. м, що перевищило довоєнний житловий фонд (2 млн. 144 тисячі кв. м). У наступні десятиліття Дніпропетровськ досяг вражаючих успіхів у будівництві житла. У 1955 р. побудовано 80 тисяч кв. м, за 1956 - 1958 роки зведено 550 тисяч кв. м, у 1966 - 1967 роках 534 тисячі кв. м. На перше січня 1968 р. житловий фонд міста становив 5 млн. 904 тисячі кв. м, а на 1975 р. - близько 8 млн. кв. м. За державним планом за 1976 - 1980 роки в місті було побудовано 2,7 млн. кв. м, а за 1981 - 1985 роки близько 2,2 млн. кв. м. На 1985 р. загальний житловий фонд Дніпропетровська досяг близько 16 млн. кв. м. Розвивався й міський транспорт. До 1950 р. закінчено відбудову всіх трамвайних маршрутів, їх довжина в 1958 р. становила більше 118 км. 7 листопада 1947 р. в Дніпропетровську було відкрито рух тролейбусів, перший маршрут пройшов від вокзалу до парку ім. Шевченка. В 50-ті роки з’явилися нові тролейбусні маршрути, які з’єднали центр з густо заселеними районами міста (завод ім.Г.І.Петровського, проспект ім.газети "Правда" та ін.). На 1 січня 1968 р. довжина трамвайних і тролейбусних ліній досягла 242,2 км. У 1967 р. було 441 трамвайний вагон, 212 тролейбусів, 268 автобусів. На середину 80-х років довжина трамвайних і тролейбусних ліній міста становила 340,7 км., кількість трамвайних вагонів сягала 465, а тролейбусів - 300. Пасажирський автотранспорт міста на 1980 р. становив 4 автобусні парки на 1360 автобусів і 2 таксомоторні парки на 1200 автомобілів. Усього на 1980 р. в місті працювало 52 автобусні маршрути довжиною 631 км., 14 трамвайні довжиною 159,4 км, 15 тролейбусні довжиною 165,5 км., на яких у години "пік" курсували 460 автобусів, 340 трамваїв, 200 тролейбусів і 800 таксомоторів. У цьому ж році об’єднаний авіазагін обслуговував понад 80 авіаліній, перевіз 540 тисяч пасажирів і більше 16 тисяч тонн вантажів. Аеродром Дніпропетровська приймав літаки типу ТУ - 154, ТУ - 134, АН - 24, АН - 26, ІЛ - 18, ЯК - 40 та ін. В одинадцятій п’ятирічці почалося будівництво першої пускової ділянки Дніпропетровського метрополітену, довжина 6 станцій якої становила 7,8 км. За роки п’ятирічки було освоєно 29 млн. карбованців капітальних вкладень, з яких 10 млн. в 1985 р. Метробудівники до середини 80-х років пройшли 6 км гірничих виробок, серед них 4 км перегінних тунелів. Дніпропетровськ також був великим залізничним вузлом, який на 1980 р. складався з 16 станцій. Загальна довжина залізничних ліній, які прорізували територію міста, сягала більше 300 км. Через річковий порт Дніпропетровська, наприкінці 60-х років майже повністю механізованого, проходили мільйони тонн вантажів. Так, обсяг переробки вантажів у 1980 р. склав 15 млн. тонн. Динамічно розвивалися в місті й засоби зв’язку, на початку 80-х років представлені поштамтом, який об’єднував два вузли і 120 відділень зв’язку, залізничним поштамтом, побудованим у 1983 р., телеграфом, міжміською телефонною станцією, міською телефонною мережею, яка об’єднувала 26 станцій АТС загальною місткістю більше 120 тисяч номерів, міським радіотрансляційним вузлом, радіотелевізійним передавальним центром та ін. В 1968 р. міська радіомовна мережа мала 8 радіовузлів, 172 тисячі радіоточок. 30 квітня 1958 р. о 17 годині Дніпропетровський телецентр передав у ефір свої перші сигнали. Будівництво телецентру почалося наприкінці 1956 р. на ділянці площею 7 гектарів на місці колишнього розсадника Зеленбуду. Було споруджено 180 метрову телевізійну вежу. Але починалося телебачення в Дніпропетровську ще раніше. В одному з корпусів Гірничого інституту розмістився Дніпропетровський телевізійний ретрансляційний пункт, який проводив прийом і посилення прийнятих сигналів, і передачу їх на телевізори міста від Харківського телевізійного центру, який почав працювати в 1954 р. Дніпропетровці ж одержали можливість дивитися його передачі з 1 січня 1957 р. На кінець 1958 р. в місті вже налічувалося понад 7 тисяч телевізорів, а на 1 січня 1964 р. - 160 тисяч. У середині 80-х років у місті видавалися 3 обласні газети ("Зоря", "Днепровская правда", "Прапор юності") і одна міська ("Днепр вечерний"), остання з них мала найбільший тираж, який 1986 р. сягав 224 тисячі примірників. У Дніпропетровську в 80-х роках працювало 2 видавництва. Видавництво "Зоря" обкому партії, одне з найбільших у республіці, друкувало центральні і республіканські газети, фотокопії яких передавалися з Москви і Києва, а також обласні і багатотиражні - всього 58 найменувань разовим тиражем більше 2,6 млн. примірників. Республіканське видавництво "Промінь" щорічно випускало близько 80-ти найменувань книг, загальний річний тираж яких становив 2,5 млн. примірників. У розвитку комунального господарства для міста важливим було питання водопостачання. Вже в перші повоєнні роки проводилися роботи по нарощуванню потужності міського водопроводу. Наприкінці 60-х років для поліпшення постачання міста водою будувався Аульский водопровід, на лівобережжі планувалася друга черга очисних споруджень, також уведено в дію Ломівську насосно - фільтрову станцію. У 1954 році почали прокладати газову мережу. Спочатку газ надходив з Баглєйського коксохімічного заводу, а з 1957 р. Дніпропетровськ почав отримувати природний газ Шебелинського родовища. До 1959 р. було газифіковано більше 10 тисяч квартир, а на 1 січня 1969 р. вже 143,1 тисячі квартир. На 1 січня 1968 р. довжина газової мережі міста досягла 479,3 кілометра. На середину 60-х років 78,5% жителів міста користувались водопроводом, 73,8% - каналізацією, 52% житлової площі було теплофіковано, всі жителі користувалися електроенергією. На середину 80-х років водопроводом користувалися 85% жителів міста, каналізацією - більше 75%, газифіковано було 60% всього житлового фонду. Швидкими темпами проводилася велика робота по благоустрою міста. Багато зусиль докладалося, щоб прикрасити місто, для цього влаштовувались масові суботники. Тільки в 1974 р. на вулицях, у парках, дворах висаджено 78 тисяч дерев, більше 200 тисяч кущів, вирощено більше 200 тисяч кв. м квітників, 400 гектарів газонів. За планом реконструювалися вулиці, проспекти, оновлювалися парки. Постійну і велику увагу благоустрою міста приділяли міська і районні ради. У повоєнні десятиліття виконком міської ради депутатів трудящих (з 1977 р. - Ради народних депутатів) очолювали: М.Є.Гавриленко (1945 - 1952, 1957 - 1963), М.А.Распопов (1952 - 1957), Г.М.Сокуренко (1963 - 1964), Б.І.Кармазін (1964 - 1967), Є.В.Качаловський (1967 - 1970), В.Г.Бойко (1970 - 1974), І.О.Лях (1974 - 1981), О.В.Мігдєєв (1981 - 1989), В.П.Пустовойтенко (1989 - 1991). В 1990 - 1991 роки В.Г.Яцуба був головою міськради. Кожен з мерів запам’ятався, залишив якийсь слід у впорядкуванні міста, й відтак, пам’ять про себе. Так, при М.Є.Гавриленкові проспект К.Маркса прикрашено зручними садовими меблями, чавунною візерунковою огорожею і урочистими світильниками класичних форм. Б.І.Кармазін був ініціатором спорудження канатної дороги на Комсомольський острів, на той час єдину такого роду в Україні. Такі приклади можна продовжити. У повоєнні десятиліття розвивалася і вдосконалювалася сфера побуту, постійно поліпшувався добробут жителів міста. Зростав товарообіг. У 1950 р. порівняно з 1949 р. він зріс більше як на 65 млн. карбованців. У 1965 р. порівняно з 1959 р. зростання товарообігу становило 76,3%, а продаж таких товарів, як телевізори збільшився на 496,9%, холодильників 504,8%, пральних машин - 496,9%. З 1969 по 1975 роки товарообіг зріс у 1,5 разу. За роки десятої п’ятирічки зростання товарообігу становило 29,9%, а в одинадцятій п’ятирічці - 16,4%. Розширювалася торговельна мережа і кількість підприємств громадського харчування. На кінець 1950 р. в місті налічувалося 609 крамниць і 404 підприємства громадського харчування. На 1968 р. їх відповідно було 1066 і 1003. На початку десятої п’ятирічки населення міста обслуговували 975 ательє, майстерень і приймальних пунктів, 1110 продовольчих і промтоварних магазинів, 960 їдалень, кафе і ресторанів. Кількість їх з року в рік зростала. В 70-ті роки стали до ладу такі великі торговельні підприємства, як універмаг "Славутич", магазин "Русский Лес", "Лотос", універсами на житлових масивах "Перемога" і "Червоний Камінь", ресторани "Рубін", "Калина", "Амур", "Стара башта" та ін. Для кращого обслуговування жителів міста були створені спеціалізовані фірми "Меблі", "Одяг", "Взуття". В побут практично кожної сім’ї увійшли телевізори, холодильники, пральні машини, автомобілі та ін. Так, у 1974 р. жителі міста придбали 22,2 тисячі холодильників, більше 30 тисяч телевізорів, 24 тисячі радіоприймачів, 4,6 тисячі легкових автомобілів, біля 3,7 тисяч мотоциклів. Про підвищення добробуту жителів міста свідчить і зростання суми вкладів в ощадних касах, які з 1980 по 1985 роки збільшилися з 766,5 млн. карбованців до 1067,1 млн. карбованців. Річне споживання продовольчих товарів на душу населення становило (Цит. за: Делегату XXVIII Днепропетровской городской партийной конференции. Справочный материал. Декабрь 1980г. - С.61, 62): Велика увага приділялася й питанням охорони здоров’я населення міста. На початку 1951 р. в місті працювало 14 лікувально-поліклінічних об’єднань, 10 лікарень і диспансерів. На 1000 чоловік населення припадало 7 лікарняних ліжок. Функціонувало 29 дитячих ясел. Лікарів у 1950 р. налічувалося 1100 чоловік. Кількість лікувальних закладів постійно зростала. Так, за роки п’ятої п’ятирічки побудовано 7 лікувальних і дитячих закладів, а у 1956 - 1958 роки - 9 лікувальних закладів і 36 дитячих садків. Наприкінці 60-х років медичне обслуговування міста здійснювали 51 лікарня, 67 поліклінік і амбулаторій, 19 пунктів невідкладної допомоги, станція "Швидкої допомоги" з 4 підстанціями, 124 лікарські і фельдшерські пункти, 3 медичні консультації. На 1 січня 1968 р. на кожні 1000 чоловік у місті припадало 8 лікарняних ліжок. У лікувальних установах працювало 3970 лікарів, 386 стоматологів, 9080 чоловік середнього медичного персоналу. В місті на той час було 58 аптек, 95 дитячих ясел, 7 дитячих санаторіїв, 115 дитячих садків, 91 дитячий комбінат. На середину 70-х років у Дніпропетровську було 26 лікарень і 5 диспансерів на 8515 ліжок, 74 поліклініки, 6 дитячих санаторіїв, 2 будинки дитини, 81 дитячі яслі. В медичних установах працювало більше 18 тисяч чоловік, серед яких 11,5 тисяч фахівців з вищою і середньою освітою. На початку 1981 р. лікувально-профілактична допомога населенню міста надавалася в 48 лікарнях на 15300 ліжок і 75 поліклініках на 31 тисячу відвідувань у день. В установах охорони здоров’я працювало більше 23 тисяч чоловік, серед яких 5 тисяч фахівців з вищою освітою. За роки десятої п’ятирічки в місті побудовано 8 лікувальних корпусів на 1350 ліжок і 6 поліклінік на 2300 відвідувань у день. Серед новобудов були дитяча багатопрофільна лікарня на 300 ліжок, будинок дитини на 200 ліжок, поліклініка міської лікарні №56, корпус третьої дитячої клінічної лікарні. Завершено будівництво лікувальних корпусів міських лікарень №2 і №7. В цілому на середину 80-х років на 10 тисяч населення міста забезпеченість становила: лікарняними ліжками - 78,8, лікарями - 37, середнім медичним персоналом - 71,3. У цей же час у місті функціонувало 409 дитячих дошкільних установ із загальним охопленням 69155 дітей, що становило 68,6% від загального числа дошкільнят. За роки десятої п’ятирічки побудовано 58 дитячих дошкільних установ на 13940 місць. Постійно в центрі уваги міських властей перебували питання розвитку системи освіти. Кількість навчальних закладів щоразу зростала. В 1950/51 навчальному році в місті працювали 84 початкові, семирічні і середні школи, в яких навчалося більше 59 тисяч дітей. На 1 січня 1959 р. в Дніпропетровську діяло 103 школи (81 середня, 16 семирічних, 6 початкових) із більше як 68 тисячами учнів. У 1967/68 навчальному році було вже 132 школи, в яких 115440 учнів навчали 5205 учителів. У 1980/81 навчальному році в 133 загальноосвітніх школах навчалося 120138 учнів і працювало 6800 учителів. У наступне десятиліття визначена динаміка зростання зберігалася. Така ж тенденція в повоєнні десятиліття спостерігалася і в розвитку середніх спеціальних навчальних закладів. На 1968 р. їх у місті було 29 з 35 тисячами учнів, а в 1980 р. вже 31 з більше як 40 тисячами учнів. У 1980 р. в 20 професійно-технічних училищах з 75 робітничих спеціальностей навчалося 13 тисяч учнів. На середину 80-х років у Дніпропетровську працювали технікуми: автоматики і телемеханіки, автотранспортний, залізничного транспорту, індустріальний, машинобудівельний, механічний, механіко-металургійний, монтажний, політехнікум, промислово-економічний, радіоприладобудівний, зварювальний, будівельний, технологічний, технолого-економічний, фінансовий, хіміко-механічний, електрифікації сільського господарства, енергобудівельний, промислового транспорту, радянської торгівлі, а також училища: медичне, музичне, педагогічне, театральне, художнє, кулінарне, торговельне та ін. Система закладів вищої освіти в Дніпропетровську в повоєнні десятиліття теж зазнала певних змін. На 50-ті роки усталилося її ядро у складі 8 вузів - університету, гірничого, медичного, металургійного, хіміко-технологічного, інженерно-будівельного, транспортного, сільськогосподарського інститутів. Також з перших повоєнних років у Дніпропетровську діяли навчально-контрольні пункти Всесоюзного заочного машинобудівельного інституту та Всесоюзного заочного фінансового інституту. Наймолодшим вузом міста в означені десятиліття став Дніпропетровський державний інститут фізичної культури, 15 квітня 1980 р. утворений на базі Дніпропетровського педагогічного факультету Київського державного інституту фізичної культури. В червні 1978 р. до Дніпропетровська передислоціювалося вище зенітне ракетне командне училище протиповітряної оборони, для якого на проспекті Гагаріна в районі колишніх Феодосійських казарм було споруджено оригінальне за архітектурою містечко. У 1965 р. у 8 вузах міста навчалося 50248 студентів і викладали 114 докторів наук, 993 кандидати наук, всього ж працювало 2883 викладачі. В 1980 р. в 9 вузах міста навчалося 57 тисяч студентів, з яких 39245 на стаціонарі. Навчальний процес у вузах забезпечували 280 докторів наук, близько 2,5 тисячі кандидатів наук, більше 4 тисяч викладачів. По праву в повоєнні десятиліття Дніпропетровськ був і великим науковим центром. У 80-ті роки в ньому працювали більш як 50 науково-дослідних і проектно-конструкторських інститутів і організацій, а наприкінці 50-х років в місті налічувалося 8 науково-дослідних і 7 проектних інститутів. Серед наукових установ міста слід назвати: науково-дослідницькі інститути - геології, гідробіології, кукурудзи, гірничої металургії, гастроентерології, відновлення і експертизи працездатності інвалідів (ДІВЕПІН); проектні інститути - Укрдіпромез, Укргідродортранс, Проектстальконструкція, Придніпровський промбудпроект; інститути - геотехнічної механіки АН УРСР, Дніпродіпрошахт, Електротяжхімпроект, Енергосуспільпроект та інші. В 1971 р. в Дніпропетровську створено науковий центр АН УРСР. У зазначений період потужним був науковий потенціал Дніпропетровська, безпосередньо виражений у кадрах науковців та основних напрямках їхніх досліджень. У повоєнні десятиліття в місті працював великий загін учених. Назвемо найбільш визначні здобутки дніпропетровських науковців. Академік АН УРСР, ректор Дніпропетровського державного університету у 1964 - 1986 рр. В.І.Моссаковський за результатами досліджень проблемної лабораторії міцності і надійності конструкцій створив методику розрахунків конструкції, яка знайшла практичне втілення. Член-кореспондент АН УРСР, професор ДДУ М.П.Корнійчук в 1973 році отримав Державну премію СРСР успішно вирішивши - вперше в світі - цикл складних завдань. Під керівництвом професора ДДУ О.Л.Бельгарда науковці кафедри геоботаніки розробили типологію і теорію степових лісів, обґрунтували якісну своєрідність впливу лісу на степові грунти, встановили закономірності формування травостою в степових лісах. Професор ДДУ М.С.Малиновський своїми дослідженнями здобув широке визнання як у країні, так і за кордоном. Під його керівництвом проводилися розробки щодо інтенсифікації виробництва синтетичних жирних кислот. Успішно працювали й інші професори ДДУ: Ф.І.Коломійцев в галузі електромагнітного випромінювання, М.І.Варич у галузі металофізики, Ю.С.Бабенко в галузі мікробіології, Г.Б.Мельников у галузі гідробіології та ін. У металургійному інституті найбільш відзначилися: академік АН УРСР К.Ф.Стародубов працями в галузі термозміцнення прокату; член-кореспондент АН УРСР К.П.Бунін, під чиїм керівництвом кафедра металознавства здійснила розробку методики точного і швидкого встановлення в промислових умовах пластичних властивостей сталі; член-кореспондент АН УРСР Ю.Н.Таран-Жовнір у галузі підвищення якості легірованої сталі. Державною премією УРСР у галузі науки і техніки були нагороджені професор М.Г.Новожилов за цикл праць з упровадження прогресивної технології видобутку марганцевої руди відкритим способом і професор К.Ф.Тяпкін за розробку впровадження методики геологічного картування, пошуків і вивчення глибинної будови родовищ залізної руди геофізичними методами. У гірничому інституті в лабораторії рудничної аеродинаміки і автоматизації провітрювання рудників, яку очолював член-кореспондент АН УРСР, професор, Ф.О.Абрамов, були створені прилади контролю рудничної атмосфери, розроблялися питання диспетчеризації і автоматизації управління провітрювання. У хіміко-технологічному інституті під керівництвом професора С.І.Бурмистрова вперше в СРСР створено стабілізатор капронового шинного корду, який дозволив збільшити прохідність шин. Нові види електролітів і саморегулювальних добавок до них, які застосовуються в автомобільній, радіо-машинобудівельній та інших галузях промисловості, дозволили створити теоретичні та прикладні дослідження в галузі електрохімії, які виконувалися під керівництвом члена-кореспондента АН УРСР, професора М.О.Лошкарьова. Широке визнання набули праці вчених медичного інституту. Своїми дослідженнями в галузі медичної реабілітації хворих на серцево-судинні захворювання відомі професори В.М.Дзяк, І.І.Крижанівська, З.К.Алексєєнко, О.Є.Масежний та ін. Професор Д.П.Чухрієнко вперше на Дніпропетровщині здійснив операції на серці, вдосконалив хірургію легенів при туберкульозі і злоякісних пухлинах, широко застосовував у хірургічній практиці полімери. Професор І.І.Крижанівська розробила методику застосування вітамінів у лікуванні серцево-судинних захворювань. В інституті інженерів залізничного транспорту під керівництвом академіка АН УРСР В.А.Лазаряна і професорів М.Г.Бондаря, М.Н.Гольдштейна, Є.П.Блохіна, Б.В.Яковлєва колективи вчених проводили дослідження з автоматизації виробничих процесів і впровадження на залізничному транспорті лічильних машин, з найбільш ефективного використання рухомого складу в умовах зростання швидкості руху. Професори сільськогосподарського інституту М.Є.Бекаревич, О.І.Лук’яненко, М.О.Селех досліджували проблеми рекультивації місць відкритих розробок корисних копалин, удосконалення вирощування картоплі й овочів, покращення племінних і продуктивних якостей сільськогосподарських тварин. Значними є наукові здобутки колективів учених, зосереджених у науково-дослідних установах Дніпропетровська. Співробітники інституту чорної металургії академік АН СРСР О.П.Чекмарьов, академіки АН УРСР З.І. Некрасов, К.Ф.Стародубов, члени-кореспонденти АН УРСР К.П.Бунін, С.М.Кожевников та інші багато зробили для вирішення проблеми використання керченських руд, впровадження прогресивної технології доменної плавки з використанням природного газу, збагаченого киснем. Співробітник інституту трубної промисловості член-кореспондент АН УРСР , професор О.В.Шевченко ефективно досліджував принципи швидкісного волочіння дроту, теоретичні основи безперервної прокатки труб, технології прокатки чавунних труб. Науковці інституту геотехнічної механіки під керівництвом академіка АН УРСР М.С.Полякова вивчали і розробляли гірничі проблеми у всьому складному їх комплексі. Співробітник інституту кукурудзи академік, дійсний член ВАСГНІЛ Б.П.Соколов створив багато цінних гібридів кукурудзи. В ДІВЕПІН’і з ініціативи доктора медичних наук Г.С.Ланцетової вперше розроблялася наукова методика відновлення працездатності інвалідів праці та Великої Вітчизняної війни. Значним був обсяг наукових розробок, здійснюваних співробітниками конструкторського бюро "Південне", заснованого у 1954 р. Його генеральними (головними) конструкторами були М.К.Янгель (1954-1971рр.), В.Ф.Уткін (1971-1990рр.), а з 1990 р. - С.М.Конюхов. Науковці КБ "Південне" за повоєнні десятиліття розробили декілька поколінь найпотужнішої бойової техніки. Великим був їх внесок в освоєння мирного космосу, свідченням чого є широко відомі космічні носії "Космос", "Інтеркосмос", "Циклон - 2", "Циклон - 3", ракетно-космічна система "Енергія - Буран" та ін. У складі КБ на дев’яності роки працювали 9 академіків і членів-кореспондентів, 33 доктори і 290 кандидатів наук. Також при КБП існували вчена рада та аспірантура. Наведене вище, зрозуміло, є лише коротким і далеко не повним переліком здобутків учених Дніпропетровська за повоєнні десятиліття, але й навіть в такому вигляді переконливо засвідчує високий науковий потенціал міста в означений період, тісний зв’язок наукових досліджень з актуальними потребами розвитку виробництва і самого міста. Дніпропетровськ з його високим науковим потенціалом не склався б як місто без відповідного рівня культурного потенціалу, з усіма складовими культурної сфери буття. В першу чергу, це стосувалося культурно-освітніх установ. Їх кількість за повоєнні десятиліття теж значно збільшилась. Якщо в 1950 р. в місті було 3 театри, 16 клубів і палаців культури, 3 кінотеатри, 297 бібліотек, 7 парків культури і відпочинку, то в середині 70-х рр. уже налічувалось 5 театрів, телевізійний центр, 56 клубів і палаців культури, 15 кінотеатрів, панорамний кінотеатр, планетарій, 471 бібліотека з фондом у 18 млн. книжок, 22 великих парки культури і відпочинку. У жовтні 1969 р. почав свою діяльність театр юного глядача, а в грудні 1974 р. оперою О.Холмінова "Оптимістична трагедія" був відкритий Театр опери і балету. У 80-ті рр. в реставрованому приміщенні колишньої Брянської церкви відкрилася зала органної музики. В театрах міста в ті роки працювали народний художник СРСР О.В.Ареф’єв, народна артистка СРСР Н.О.Суржина, народні артисти УРСР, лауреати Державної премії СРСР А.А.Верменич, В.І.Овчаренко, народні артисти УРСР А.І.Білгородський, Л.І.Вершиніна, Ж.А.Мельников, О.П.Рудяков, Л.М.Бондаренко, К.М.Карпенко, Л.С.Кушкова, заслужений діяч мистецтв УРСР П.С.Варивода, заслужені артисти УРСР М.Д.Садовський, П.І.Лисенко, Ф.І.Баглей, Ю.А.Беркович, Н.П.Шабельська, Є.І.Зубовський та десятки інших митців. З 1976 р. російський драматичний театр ім. О.М.Горького очолив головний режисер, заслужений артист РРФСР В.М.Саранчук, головним режисером театру опери і балету був заслужений діяч мистецтв УРСР Ю.В.Чайка, організатором і керівником ТЮГу став головний режисер, народний артист УРСР Г.І.Кононенко. Поширення набула й художня самодіяльність. У середині 70-х рр. активну участь у ній брало близько 13 тисяч чоловік. Широку відомість дістали народні театри Палацу культури ім.Ілліча і Палацу культури студентів ім.Ю.О.Гагаріна, ансамбль "Дніпряни" держуніверситету, народний хоровий колектив Палацу культури Придніпровської залізниці, танцювальний колектив "Дружба", драматична студія Палацу культури заводу ім. Петровського та ін. 1952 року був відновлений колишній Потьомкінський палац, в якому розмістився перший в СРСР Палац культури студентів, у 1961 р. названий на честь Ю.О.Гагаріна. Поповнився Дніпропетровськ у ці десятиліття і новими музеями. В червні 1973 р. відкрився Музей комсомольської слави ім.Олександра Матросова. В 1975 р. по завершенні реконструкції історичного музею ім.Д.І.Яворницького відкрилася діорама "Битва за Дніпро", яка відтворювала форсування радянськими військами Дніпра в районі села Військове 26 вересня 1943 р. Цей твір батального живопису виконали митці студії воєнних художників ім.Б.М.Грекова, заслужені художники РРФСР М.Я.Бут і М.В.Овечкін. З грудня 1977 р. в приміщенні реставрованого Преображенського собору було відкрито музей релігії та атеїзму. На багатьох великих заводах міста створено народні музеї історії цих підприємств. На середину 70-х років було 11 народних музеїв, музей революційної, бойової і трудової слави Придніпровської залізниці, три будинки-музеї (Д.І.Яворницького, Г.І.Петровського, І.В.Бабушкіна). У 1968 р. на вулиці Рогальова відкрито планетарій, зоряна зала якого розрахована на 120 місць. У 1980 р. на набережній побудували новий цирк (архітектори П.Нірінберг, С.Зубарев, конструктори В.Гопанков, О.Сігаєв). Діяли в місті і творчі організації. У 1949 р. в обласному відділені Спілки письменників УРСР налічувалось три члени, у 1958 р. уже 15, наприкінці 60-х рр. - 28, а в середині 70-х рр. - 32 члени. З 1945 р. в Дніпропетровську почали діяти відділення Спілки радянських композиторів УРСР і відділення Спілки радянських художників. Остання наприкінці 60-х років налічувала 50 чоловік, наприкінці ж 50-х років їх було 20. Серед її членів заслужені художники УРСР М.О.Кокін, М.І.Родзін, художники М.С.Боровський, О.С.Ткач, О.І.Потапенко, скульптори - заслужений художник УРСР К.І.Чеканєв та ін. У жовтні 1957 р. створено обласне відділення Спілки журналістів, яка наприкінці 50-х років об’єднала понад 140 членів. За повоєнні десятиліття Дніпропетровську є чим похвалитися і в спортивній діяльності. В 1958 р. в місті було 9 стадіонів, 112 волейбольних і 292 баскетбольні майданчики, 21 гребна станція, 95 спортивних залів, з яких 11 великі. В цьому ж році в Дніпропетровську працювало 375 колективів фізкультури, які об’єднували близько 85 тисяч фізкультурників. У місті на той час було 2 заслужені майстри спорту, 47 майстрів спорту, 2 судді спорту міжнародної категорії та 74 судді спорту союзної і республіканської категорії. Наприкінці 60-х років у місті було 352 фізкультурні колективи, які охоплювали майже 214 тисяч чоловік. 10 стадіонів міста були розраховані на 83500 місць, а в 12 дитячих спортивних школах 8150 дітей навчалося з 25 видів спорту. У 1966 р. став до ладу стадіон "Метеор", який разом із збудованими пізніше Палацом водних видів спорту та Палацом зимових видів спорту склав єдиний спортивний комплекс загальносоюзного значення. На середину 80-х років до послуг спортсменів і фізкультурників у місті було надано 13 стадіонів, 12 плавальних басейнів, 23 водно-спортивні бази, 237 спортивних залів, 130 стрілкових тирів. З 1952 р. дніпропетровські спортсмени взяли участь майже в усіх Олімпійських іграх, чемпіонатах світу, Європи. Серед тих, хто досяг високих спортивних результатів - неодноразовий переможець міжнародних змагань із стрибків з шестом П.Денисенко, рекордсменка світу і чемпіонка ХVІІ Олімпійських ігор у Римі з бігу на 800 метрів Л.Лисенко (Гуревич), срібний призер ХХІ Олімпійських ігор, чемпіон світу і Європи з греблі на каное В.Юрченко, неодноразові чемпіонки світу і Європи з баскетболу Ф.Орел і Р.Курвякова, призери ХХІ Олімпійських ігор з волейболу О.Молибога, чемпіон ХХІ Олімпійських ігор, чемпіон світу і Європи з важкої атлетики Ю.Зайцев, чемпіон ХХІІ Олімпійських ігор, чемпіон світу і Європи з важкої атлетики С.Рахманов, бронзовий призер ХХІ і срібний призер ХХІІ Олімпійських ігор, чемпіон світу і Європи з боксу В.Савченко, бронзовий призер ХХІІ Олімпійських ігор з плавання О.Круглова, а також - семикратний чемпіон і рекордсмен світу з вітрильного спорту І.Федчишин, трикратні чемпіони світу з греблі М.Баранов і О.Єрмілов, чотирикратна чемпіонка і рекордсменка СРСР з плавання, бронзовий призер Кубка Європи Н.Ставко, чемпіон Європи з потрійного стрибка М.Мусієнко, багатократні чемпіони СРСР з бадмінтону К.Вавілов, М.Пешехонов, І.Шевченко та ін. У 1983 і 1988 рр. футбольна команда "Дніпро" ставала чемпіоном СРСР, у 1984 і 1985 рр. - бронзовим призером першості країни, а в 1987 і 1989 рр. - срібним призером чемпіонату СРСР. Такі в цілому підсумки і характеристики соціокультурної сфери буття Дніпропетровська, надзвичайно важливої для розвитку міста. Серед її особливостей був і залишковий принцип фінансування, що у повоєнні десятиліття стосовно сфери культури, науки, освіти, охорони здоров’я та ін. нерідко ставав нормою. Тому, незважаючи на незаперечні досягнення, визначились і її проблеми, нерідко дуже складні. Більш того, проф. О.А.Мірошниченко вважає, що "місто виявилося обділеним сферою обслуговування, виступаючи, по суті, заручником свого потужного промислового потенціалу... Все це призвело до того, що місто більше як за 200 років свого існування так і не накопичило свого культурно-історичного пласту, свого "норову", який вигідно відрізняв би його від інших міст... Дніпропетровськ, як і раніше, вважається провінцією, придатком до своєї потужної виробничої сфери... У Дніпропетровська, звісно, є своє обличчя, але на нього сильний вплив справляють виробничі структури, не зв’язані прямо з гуманізацією середовища. В такому місті, як Дніпропетровськ, повинно бути втричі більше театрів і кінотеатрів, музеїв і концертних залів, магазинів, ресторанів, кафе, спортивних споруд та ін. У місті повинна бути власна кіностудія художніх фільмів. У музеях мають бути відомі на весь світ експонати, а в театрах - першокласні театральні трупи... Для того щоб стати не тільки промисловим, але й культурним центром країни, у міста є всі можливості" (Див.: Мирошниченко А.А. Наш город вчера, сегодня, завтра (Ландшафтно - градостроительный анализ развития Днепропетровска). - Днепропетровск, 1994 - С.85). Із зазначеним, мабуть, слід тільки погодитись. Надзвичайно важливою в розвитку міста була і суспільно-політична сфера його життя, яка теж характеризується своєрідними рисами. Власне, в суспільно-політичному житті Дніпропетровська в повоєнні десятиліття до другої половини 80-х років, як правило, нічого непередбаченого не відбувалося. Проводилися переважно заплановані, чергові заходи. Так, щороку на 1 Травня і 7 Листопада гучно проходили масові демонстрації трудящих міста, проводилися різноманітні урочистості до круглих річниць видатних подій радянської історії (річниці Великого Жовтня, дня народження В.І.Леніна, утворення СРСР, великої Перемоги, 300 і 325 - річчя возз’єднання України з Росією, чергові з’їзди КПРС і КПУ та ін.). Всі ці заходи здійснювалися під жорстким контролем і безпосереднім керівництвом місцевих партійних організацій Компартії України, особливо обкому і міському КПУ, які самі, як правило, й ініціювали їх проведення. Дніпропетровський обком КПУ в цей період очолювали П.О.Найдьонов (1944 - 1947), Л.І.Брежнєв (1947 - 1950), А.П.Кириленко (1950 - 1955), В.В.Щербицький (1955 - 1957), О.І.Гаєвий (1957 - 1961), у 1961 - 1965рр. - М.П.Толубєєв, потім В.В.Щербицький, О.Ф.Ватченко (1965 - 1976), наступні півтора десятиліття - Є.В.Качаловський, М.К.Задоя, М.Г.Омельченко. Першими секретарями міськкому КПУ в різні роки були М.Г.Манзюк, В.Г.Бойко, В.П.Ошко, Є.В.Качаловський, В.Г.Яцуба та інші. Серед найпомітніших подій суспільно-політичного життя Дніпропетровська у чотири 4 повоєнні десятиліття деякі слід назвати окремо. Так, у травні 1957 р. наше місто відвідав Г.І.Петровський, який у той час відзначав своє 70-річчя. 27 жовтня 1957 р. на центральній площі міста урочисто було відкрито пам’ятник В.І.Леніну. Взагалі за означені десятиліття в місті було зведено десятки пам’ятників. Слід зазначити, що місцеві власті завжди великого значення надавали поєднанню архітектури з монументальним мистецтвом. Так до 50-річчя Великого Жовтня в Дніпропетровську відкрито монумент Вічної слави. Також було реконструйовано пам’ятник генерал-лейтенанту Ю.Г.Пушкіну, встановлено пам’ятник студентам ДІІТу і пам’ятник "Скорботна" в парку ім. Т.Г.Шевченка студентам вузів міста, які загинули під час війни. В 30-ту річницю Перемоги в місті були встановлені пам’ятники М.І.Сташкову, Г.П.Савченку, О.М.Матросову, І.П.Клюєву та іншим героям війни. На Жовтневій площі, де розташований меморіальний центр похованих борців за владу Рад і радянських воїнів, які загинули в боях за місто в роки війни, було створене меморіально-музейне містечко. На Привокзальній площі споруджено величний монумент Г.І.Петровському, на перехресті проспекту К.Маркса і вулиці Горького - пам’ятник М.Горькому, на Комсомольському острові - пам’ятник Т.Г.Шевченку, в парку ім. В.П.Чкалова - пам’ятники Л.Глобі і В.П. Чкалову. Всього ж тільки на середину 70-х рр. у місті налічувалося 227 пам’ятників, а в 1970 р. була створена міська організація Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. Наше місто відвідували й вищі керівники держави. У липні 1959 року і в червні 1962 р. для нагородження працівників Південного машинобудівного заводу до Дніпропетровська приїздив М.С.Хрущов. У 1959 р. Героями Соціалістичної Праці стали М.К.Янгель, Л.В.Смирнов, В.С.Будник. Виступаючи на одному з мітингів, присвяченому нагородженню колективів заводу і ОКБ урядовими нагородами, М.С.Хрущов підкреслив, що значення продукції, яку випускають ракетобудівники, таке, що "до вас не тільки літаком чи поїздом слід частіше приїздити, але й пішки приходити потрібно". Всього ж з десятків тисяч працівників ПМЗ і КБ до початку 90-х рр. 29 були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці, а М.К.Янгель, О.М.Макаров і В.Ф.Уткін стали двічі Героями Соціалістичної Праці. 211 працівників КБ і заводу присуджено почесні звання Лауреатів Ленінської, Державної премії СРСР і України, премії Ради Міністрів і Ленінського комсомолу. Більше одинадцяти тисяч виробничників і конструкторів удостоєні державних нагород. Урочисто було відзначене у травні 1976 р. 200-річчя Дніпропетровська. Збори, присвячені цьому, проводилися в залі Театру опери та балету. Учасників зборів біля входу до театру зустрічали юнаки і дівчата, комсомольці та піонери, які вручали їм квіти та ювілейні значки. На Театральній площі, в самому театрі лунали пісні про Батьківщину, рідний Дніпропетровськ. О п’ятнадцятій годині тривалими оплесками присутні зустріли першого секретаря ЦК КПУ В.В.Щербицького, першого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ О.Ф.Ватченка, міністрів УРСР Я.П.Куликова, О.Ф.Федорова, командувача військами Червонопрапорного Київського військового округу генерал-полковника І.О.Герасимова, члена Військової ради, начальника політуправління округу генерал-лейтенанта В.Т.Демент’єва, керівників делегацій міст Свердловська, Саратова, Донецька, Запоріжжя. У ці ж дні В.В.Щербицький зустрічався з трудящими міста та області. У міськкомі партії за участі керівних працівників міста і його районів відбулася велика і змістовна розмова. В.В.Щербицький побував також на Дніпропетровському металургійному заводі ім.Г.І.Петровського, Новомосковському трубному заводі, в одному з радгоспів, зустрівся зі студентами і викладачами ДХТІ, який він сам закінчив у 1941 р. Оглянув В.В.Щербицький нові житлові масиви Дніпропетровська, побував у кінотеатрі "Салют", у спеціалізованому рибному магазині "Океан", в універсамах, в Будинку книги, саме на тих об’єктах, які з’явилися на карті міста напередодні ювілею. У дні, коли святкувалося 200-річчя Дніпропетровська, в усіх театрах, палацах культури, у парках відбувалися масові гуляння. На вулицях і площах міста виступали майстри мистецтв і самодіяльні колективи. Яскравим, незабутнім було видовище на стадіоні "Метеор". Десятки тисяч дніпропетровців і гостей міста спостерігали мальовничу феєрію на Дніпрі. "Тишу" суспільно-політичного життя міста у післявоєнний радянський період його історії до середини 80-х рр. порушувала хіба що діяльність поодиноких дисидентів. Слід зазначити, що дисидентський рух у Дніпропетровську та області у 60-80-ті рр. особливого розмаху не набув, але й тут були люди, які, не бажаючи миритися з несправедливістю, сваволею, виступали за свободу слова та права людини. Однією з найбільш неординарних подій стала поява наприкінці 60-х рр. роману О.Гончара "Собор". Перші позитивні рецензії на нього невдовзі змінила кампанія досить гострої критики. З цією кампанією пов’язана поява "Листа творчої молоді Дніпропетровська", автором якого був І.Сокульський, окрім нього в редагуванні листа брали участь М.Т.Скорик і В.В.Савченко. В цьому документі викривалася кампанія, розгорнута навколо "Собору", наводилися факти, пов’язані з переслідуванням людей за їхні переконання, говорилося також про незадовільний стан з українською мовою, скорочення українських шкіл, малу кількість української літератури та ін. Розмножений на друкарській машинці текст "Листа" І.Сокульський направив різним адресатам: у Дніпропетровський обком КПУ, в спілку письменників України, в комітети комсомолу вузів, у редакції газет. "Лист творчої молоді Дніпропетровська" передало радіо "Свобода", надрукували газета "Український вісник" у Канаді, часопис "Сучасність" у Мюнхені. В червні і липні 1969 р. були заарештовані І.Сокульський і М.Кульчинський і як звинувачуваного піддавали допиту В.Савченка. Суд відбувся в січні 1970 р., у результаті І.Сокульський одержав чотири з половиною роки позбавлення волі, М.Кульчинський - два з половиною роки, В.Савченко - два роки умовно з трирічним іспитовим терміном. У другій половині 80-х рр. у суспільно-політичному житті Дніпропетровська складається принципово нова ситуація, зумовлена процесами загальнополітичного розвитку СРСР, які ставали наслідком поглиблення офіційно проголошеного курсу на перебудову, демократизацію та гласність. Саме за таких умов у суспільно-політичному житті міста виявляють себе нові риси. Перш за все, в 1989-1990 рр. виникають перші неформальні організації і політичні партії. Однією з перших утворилася група "Вибір", започаткована ще в середині грудня 1988 р. молодими вченими, студентами, робітниками. В 1989 р. виникають "Меморіал", Дніпропетровська асоціація виборців, Товариство української мови ім.Д.І.Яворницького та ін. Восени 1989 р. почалося створення міського партійного дискусійного клубу. Починається оформлення й партійно-політичних сил міста. В липні 1989 р. відбулися збори представників ініціативних груп області на підтримку "Народного руху України за перебудову" за участю представників громадських і неформальних організацій, на яких було обрано координаційний комітет по підготовці до обласної установчої конференції Народного руху. З 1989 р. відкрито визначається і надалі все більше поглиблюється протистояння партійно-політичних сил міста, особливо за умов сильного послаблення позицій місцевих організацій компартії України. На противагу антикомуністичним силам 29 листопада 1989 р. організаційні робітничі збори представників трудових колективів міста ініціювали утворення Спілки трудящих України за соціалістичну перебудову. В грудні 1989 р. з’явилося звернення металургів заводу ім. Г.І.Петровського із закликом про створення такої Спілки, а в березні 1990 р. вже відбувся її установчий з’їзд. 22 вересня 1990 р. в Дніпропетровську пройшов установчий з’їзд Народної партії України. В жовтні 1990 р. в місті пройшла конференція регіональної організації Демократичної партії України. На початку 1991 р. в Дніпропетровську та області, окрім названих партій, існували організації Української республіканської партії, Української селянсько-демократичної партії, Соціал-демократичної партії України, Партії зелених України та ін. Посилюються в місті і мітингові пристрасті. Вже в липні 1989 р. у парку ім.В.П.Чкалова, на мітингу, що проходив під гаслами "Вся влада - Радам!" і був присвячений наступним виборам до ВР УРСР і місцевих Рад, зіткнулися у виступах представники різних партійно-політичних організацій. Проект Закону про вибори обговорювався і на санкціонованому мітингу, який відбувся 7 вересня 1989 р. в літньому кінотеатрі "Експрес" з ініціативи ряду неформальних організацій міста. 15 жовтня 1989 р. на Театральній площі місцева організація Народного руху провела несанкціонований мітинг, на якому також обговорювався проект Закону УРСР про вибори. Над учасниками мітингу майоріли синьо-жовті прапори. 10 лютого 1990 р. на стадіоні "Металург" неформальні організації міста провели мітинг, присвячений демократичній платформі виборів. Над натовпом майже в тисячу чоловік майоріли синьо-жовті і державні прапори УРСР. 23 лютого 1990 р. теж на стадіоні "Металург" було проведено санкціонований мітинг, присвячений завершенню роботи Другого з’їзду народних депутатів СРСР на тему "Доля перебудови - в наших руках". За повідомленнями преси, мітинг був нечисленний (до сотні учасників), але дуже активний за кількістю виступаючих. На лівобережжі в цей день планувався подібний же мітинг, але він не відбувся через відсутність учасників. Тоді ж у лютому 1990 р. свій мітинг біля головного корпусу ДДУ на проспекті Гагаріна провели студенти Дніпропетровська, на якому висувалися вимоги підвищення стипендії, гарантованого місця в гуртожитку та деякі політичні вимоги щодо департизації вузів тощо. Пристрасті в місті розпалювалися, починалася і війна з приводу пам’ятників, об’єктами якої ставали пам’ятники В.І.Леніну, Т.Г.Шевченку тощо. Наприкінці вересня 1990 р. президія міської ради народних депутатів офіційно повідомила, що абсолютно необґрунтованими є чутки про начебто прийняте рішення стосовно знесення пам’ятника В.І.Леніну в центрі міста. Тоді ж, 26 вересня 1990 р., на стадіоні "Металург" відбувся міський мітинг протесту проти оскверніння історичних пам’ятників радянської доби, справи й імені В.І.Леніна. Знайшли відгук у Дніпропетровську і події, які відбувалися в республіці в умовах глибокої політичної кризи осені 1990 р. Так, у жовтні 1990 р. у сквері біля пам’ятника М.В.Ломоносову навпроти гірничого інституту активісти Спілки незалежної української молоді збирали підписи на підтримку голодуючих у Києві студентів. Різке загострення суспільно-політичної ситуації в місті супроводжувалося стрімким погіршенням соціально-економічного становища, перш за все, катастрофічно зростаючим дефіцитом різноманітних товарів у державній торгівлі, що викликало особливе роздратування широких верств населення. В один із серпневих днів 1990 р. до крамниці, що знаходилася на розі проспекту К.Маркса і вулиць Артема та Харківської, не завезли тютюнових виробів. Черга, яка налічувала понад двісті чоловік, стихійно вибухнула і на знак протесту перегородила на проспекті шлях транспорту. Трамваї і тролейбуси зупинилися. Учасники акції протесту, кількість яких зростала, вимагали зустрічі з керівниками міськради, міськвиконкому чи міськкому партії. Цигарки, врешті-решт, підвезли, проспект був звільнений. Політичне протистояння позначилося і на міських органах влади, що засвідчила позачергова сесія міської Ради народних депутатів, яка досить бурхливо проходила 22 вересня і з 25 вересня по 2 жовтня 1990 р. Проти комуністичної більшості на ній виступав так званий демократичний блок у складі більше як 30 депутатів. Про факт цього розподілу офіційно заявлено 29 вересня 1990 р. у зверненні виконкому міської Ради народних депутатів. На самій же позачерговій сесії розглядалися і заплановані питання порядку денного: про виконання рішення стосовно введення карткової системи на гарантоване придбання кожним жителем міста ряду продуктів харчування (м’ясо, ковбасні вироби, масло), говорилося і про незадовільне забезпечення міста продовольством. Останнє на той час набувало особливої актуальності. З 1 жовтня 1990 р. рішенням президії міськради в місті була запроваджена карткова система на гарантоване придбання тваринного масла і цукру. Рішенням же виконкому облради з 1 листопада 1990 р. запроваджувався продаж товару з використанням картки споживача з купонами. Такими ставали суспільно-політичні та соціально-економічні реалії життя Дніпропетровська напередодні переломних подій серпня-грудня 1991 р. 17 березня 1991 р. на Всесоюзному референдумі з питання про збереження СРСР жителі Дніпропетровська проголосували 71,7% "за" і 26,4% "проти", стосовно змісту майбутнього СРСР "за" проголосували 83%, "проти" 15,1%. Але прийнятий 24 серпня 1991 р. "Акт проголошення незалежності України" дістав беззаперечне схвалення абсолютної більшості населення міста на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Такі ж були реалії часу.